Богдан Жолдак «Коли генії плачуть»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – сюрреалістична фантастика
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - жахливо

Богдан Жолдак. Коли генії плачуть. – К.: Грані-Т, 2009. – 280 с.

У цій книзі дві дуже дивні повісті «транс-просторовий детектив» «Коли генії плачуть» і «реп-детектив» «Гра в гру», хоча детективом у цій фантастиці й не пахне.

Обидві повісті особисто у мене викликали відчуття нудьги. Вони хворобливі, рвані, без потреби багатослівні. Та й загалом – це суцільний потік свідомості: що в голову стрельнуло, те й написалось. Також не полишало мене відчуття вторинності: все це я вже десь читала, тільки в значно якісніших текстах.

Але звернемося до самих творів.

Те, що називається «транс-просторовим детективом», оповідає про експедицію на Анафель-бету, чиї мешканці терміново потребують допомоги.

Починається дія повісті «геть нещодавно, в 2112 році» (С.4) – класичне додавання століття до теперішнього часу. Діти там вчаться чи то дистанційно, чи то самі якимось чином єднаються з комп’ютерною технікою, бо клас являє собою монітори, які стоять на партах. Діти, що в них відображаються, комунікують між собою, як би це було б у реальності. Це зовсім нераціональне використання простору й абсолютно нереальна ситуація, але подібні дурощі й надалі оповідача не бентежать. При цьому «прогресі» вчителі так само стереотипно знедолені, як і в наш час, що показане через їхнє харчування дешевими продуктами, як то кілька в томаті.

У намаганні отримати нормальну оцінку, рудий Володька (це той самий геній, про кого мовиться в назві), ловить сигнал біди від мешканців далекої Анафель-бети. Щоправда, згодом виявляється, що той сигнал передавала Яринка, щоб допомогти у навчанні хлопчику, в якого вона закохана. Це уточнення ніяк не стикується з реальністю, бо анафель-бетянці справді кликали на допомогу, але, знов-таки, останнє залишається поза логікою твору і здорового глузду.

Земляни на кошти малазійського племені (саме того, де гроші – низки мушель) будують корабель у вигляді тульського самовару і летять на далеку планету. Харчуються при цьому вони, здебільшого, плавленими сирками «Пролісок», бо їхній постачальник виграв тендер (тут у мене вже просто мозок став закипати).

Яринка та Володька пробралися на корабель зайцями. Як вони прожили у ящику стільки часу, поки їх не знайшли, залишається однією з чисельних «загадок» твору.

Політ повний недолугих пригод, прибуття на планету так само. Виявляється, що анафель-бетянці стали монстрами, бо вживали продукти з ГМО, – це лихий задум інших інопланетян. У них «домкрати», тобто, демократи, через «майдани» відібрали владу, і клешнеруким шахтарям-правителям довелося переховуватися в аварійних шахтах – прозорий і гидкий натяк.

Тут є маячня на будь-який смак: дроти кольору волосся дівчинки-акселератки; фото Енштейна, який висовує язика і крякає; гранітна сльоза, що скочується по щоці гранітного пам’ятника юному генію; мафіозні санта-клауси, схожі на «відомого шоумена Поплавського»; заткнута гучномовцем дірка в обшивці корабля; заглючений бортовий комп’ютер, у якого з шахової дошки вкрали кілька фігур; космічний пил, бо корабель «погано підмітається»; фізичні закони, які лиходіями оминаються так само легко, як і суспільні, та ін.

І ще кілька напрочуд «цікавих» дітям моментів: початківець-астроном, який у телескоп з високогір’я Піренеїв підглядає за заняттями фітнесом; недолугий мафіозі, якого підступні прибульці таємно провели на корабель замість журналіста-контактера, забрали бідолашного з власного весілля; безглузді розмови (у великій кількості); дивне «платонічне» кохання між землянином і анафель-бетянкою, нащадком атлантів (але на їхній планеті теж є Верховна Рада, яка прямо-таки задовбала місцеве населення) тощо.

Ще одне огидне кохання розквітає між головними героями-підлітками.

«Чи могла вона зізнатися, що од першої їхньої зустрічі в пісочнику дитячого майданчика Ботанічного саду імені академіка Фоміна, коли їм було лише по півтора рочки –

вона свого улюбленого пупсика назвала Володею?

Без нього не їла, не спала, не дивилася мультики?

Що це була в неї найдорожча річ, яку вона берегла в потаємній балконній халабуді?

Чи міг він сказати їй, що й свою улюблену черепашку він також назвав Яринкою?

Без якої не сідав ні їсти, ні пити, ні читати книжечки.

Він тоді, в півтора свої рочки, лише й міг, що плакати, коли його забирали з прогулянки, і ридав, коли його везли геть з майданчику, ридав кожного разу доти, доки міг, віддаляючись алеєю, бачити її, Яринку?» (С.122-123).

Потертого пупса і живу черепашку вони обоє притягли на корабель, бо з ними не розстаються. Я думала, мене знудить...

Та й кілька специфічних радянсько-штампованих штрихів.

Капітаном корабля стає людина, яка «бачила Гагаріна». І це у 2112 році!

Інший привіт з Радянського Союзу – астрозавгосп-одесит на космічному кораблі.

Поки зореліт повернувся додому, на Землі минуло багато часу (дія теорії відносності), і вже земляни, які у переважній більшості, споживали продукти з ГМО, стали монстрами. Довелося усіх їх пропускати через трансмутатор для відновлення колишньої форми. Почали ж із футбольних вболівальників, бо тульський самовар-космоліт всівся посеред футбольного поля під час чемпіонату.

Щасливі ж Яринка і Володька наприкінці разом відпочивають на березі моря, цілуються і злітають від цього над землею.

На цьому закінчується «транс-просторовий детектив» і починається реп-маячня.

Герої повісті «Гра в гру» – ті самі Володька і Яринка, майже наприкінці твору навіть згадується пригода з бортовим комп’ютером і шахами. Але це зовсім інші персонажі, психологічно не схожі на підлітків з першої повісті. Перехід героїв з твору в твір цілком штучний і не виправданий.

Продовжується і любовна лінія: Володька щоранку облизує (закреслено) цілує екран ноутбука, де замість будильника зринає фото Яринки. Яринка теж прикладає поцілованого пальця до зображення хлопчика. Батьки Володьки живі, хоча, за логікою попереднього твору, на Землі минуло забагато часу, щоб це було можливим.

Основний конфлікт – мешканці міста схибнулися на комп’ютерних іграх, всі мріють отримати «вічні» жетони, щоб грати досхочу. Всі ігри військового характеру: політати з крилатою ракетою, збити супутник, потопити корабель, піти в танкову атаку тощо. Наприкінці «гравцям» пропонують «гру в розстріл полонених» – чи то таки був такий жартик...

Не одразу люди починають усвідомлювати, що насправді це не ігри, а реальна війна, де вони, підриваючи хімічний завод або пускаючи на дно цивільний корабель, убивають десятки людей. Принцип не новий і багато разів значно краще розкритий у фантастиці, взяти хоча б нещодавно екранізовану «Гру Ендера».

Яринка ж ас – просто атомна бомба. Вона стільки супротивників понищила, що стала беззаперечною чемпіонкою.

Тільки це усвідомлення ніяк не впливає на зомбоване населення, що бере участь у «мирній війні». У цій антиутопії ще й проблема з інформацією, бо до людей не доходять ніякі повідомлення про те, що реально відбувається у світі. Інформаційна блокада не роз’яснена і не прописана взагалі, ніби так саме собою могло статися.

Ситуацію змінює Яринка, скеровуючи чергову крилату ракету на власне місто, а тоді разом із Володькою змушуючи різноманітні види військ битися між собою.

У творі багато типажів, що прийшли у це далеке фантастичне майбутнє з нашого часу: психована (реально психічно хвора) садо-мазо психологиня із талантами стриптизерки; не менш схибнута вагітна жінка «курячого» психологічного типу; дурні батьки, які в сині прагнуть втілити свої мрії про недосяжне чемпіонство; дід, чий прототип ветеран Великої Вітчизняної війни (для нього приклад «неправильної» поведінки – якщо молодь «порозпускає патли», як це було у сімдесяті минулого століття); суржикомовні лоховиті бандити-грабіжники, один з яких ще й наркоман; шизонутий вегетаріанець; хлопець, що постійно повторює священне «ом» для досягнення блаженства, тощо.

Реп тут теж в основному дурний і недолугий.

«А чи в-вам д-доводилося читати п-письменника Пабопуглагпрехенгба?» (С.239) – запитує в інтелектуалів місцевий поет.

Аби мені не довелося читати ані цього «письменника» з невимовним прізвищем, ані цієї безглуздої книги.

Обидві повісті – постмодерн у його найбільш безглуздому виконанні.

Висновок: Я б не радила ці твори дітям, якщо хтось із них і прорветься крізь хащі зайвого багатослів’я, навряд візьме для себе із цих текстів щось хороше і психічно здорове. Тепер я точно знаю, книги яких жанрів можна й не брати до рук, щоб не витрачати свій час.

Маргарита Крук

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.