вівторок, 30 жовтня 2018 р.

Ігор Бойко «Цукерки для людожера»


Категорія – для малечі
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – казки
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано



Ігор Бойко. Цукерки для людожера. – К.: Зелений пес, 2005. – 112 с.

Перша казка у цьому збірнику значно ліпша за всі подальші, але дуже нагадує китайський народний фольклор. Її головною героїнею є дівчинка Шен-Ні, яка має найменші ніжки і тому повинна стати дружиною принца.
А ось з другої казки починається та сама пісня про брехливого казкаря-мураша.

«Здається, минулого разу я зовсім забув розповісти, що поруч із будинком маленької Шен-Ні (але, можливо, і далеко від нього) був великий-превеликий мурашник. І жив у ньому хоробрий мураш на ім’я Тивол-Сивол» (С.8).
У цьому збірнику можна побачити й «туалетний гумор», ще й підкріплений нездоровими моделями поведінки:
«Але Тивол-Сивол цієї поразки вже не бачив. Засмучений суворими словами поважних керівників, він покинув свій рідний мурашник і подався шукати долю в далеких краях. Співчутливий Дибол-Дабол теж поривався піти разом з ним, але в останню мить йому прихопило живіт і тому довелося залишитися вдома, тим паче, що досвідчені керівні мурахи пообіцяли Диболу-Даболу звання найхоробрішого, якщо раптом Нудол-Нідол героїчно загине в одній із битв» (С.11).
Присутній у цьому збірнику вже звичний абсурд. Так, наприклад, драконів прирівняли до котів:
«Коли Онук наблизився, то побачив, що на дорозі сидить величезний Зелений Дракон, який вивергає вогонь, і дим, і пару. Видовище було дуже вражаючим, і слабка людина могла б добряче налякатися, але юнак чув від Діда, що дракони – досить лагідні істоти. По-справжньому дракон стає грізним і дуже небезпечним, тільки якщо його довго й нудно тягти за хвіст» (С.22).
У казки привноситься провінційність:
«– Так, це була видатна битва, – почав свою розповідь Зелений Дракон, – і потрібно сказати, що мій супротивник, Чорний Дракон, зазнав у ній воістину нищівної поразки, про що ще довго писатимуть у місцевій пресі» (С.23).
У намаганні викликати у читача бодай посмішку, брехня часто вдається до зневаги реально існуючих людей:
«Добре відомо, що всі великі люди мали невеликі недоліки. Юлій Цезар, наприклад, голосно хропів уві сні, а Енштейн зовсім не вмів грати в карти. Як це не сумно, але доводиться визнати, що був істотний недолік навіть у такого сміливця, як Тивол-Сивол» (С.29).
Чесно кажучи, нудить від цього мурахи... Хто б його розчавив...
Штучність відчувається в усьому. Щонайперше це стосується мови героїв. Ось як, наприклад, каже один з героїв, коли йому загрожує небезпека:
«У мої творчі плани зовсім не входить негайна героїчна загибель, і мене зовсім не приваблює перспектива побачити своє ім’я в одному сумному списку поруч з іменами Джеймса Кука й Фернандо Магеллана» (С.31).
Тьху! Це навіть вимовити неможливо!
А ось як автор бачить демократію:
«Тут на острові ці два племені не поступаються один одному в кровожерливості. І з однаковим апетитом поїдають бранців. Але все-таки цивілізація трохи зачепила й місцеві звичаї. На острові людожерів відбулися значні демократичні перетворення, у результаті чого приреченим на поживу бранцям надається тепер деякий шанс на порятунок. Поставивши дикунам одне-єдине питання й одержавши на нього яку-небудь відповідь, бранці повинні вгадати, до кого вони потрапили в лабети: до правдолюбів чи до брехунів» (С.32-33).
Окрім того, мотив подібних запитань також поцуплений оповідачем з чужих творів.
У «гумористичному» ключі просто принижуються люди:
«– Ось у такий спосіб я врятував від неминучої загибелі двісті чотирнадцять матросів, одного боцмана, чотирьох помічників капітана й самого капітана, не рахуючи кухаря, якого на судні називають коком, і юнги, якому постійно робили зауваження, бо він забував чистити зуби» (С.34).
Принижується й магія, що неприпустимо для казок. Бо як можна ставитися до магів із «Землі Переляканих Чаклунів» чи з «далекої Країни Одноруких Чарівників»?
Не уникнули знущання й історичні та легендарні особи:
«Але ж не всім відомо, що найбільшим прихильником солодощів був Артур, могутній король кельтів. Він полюбляв мармелад і зацукровані сливи, пиріжки з повидлом і тістечка з кремом. Але найбільше уславлений Артур любив абрикоси, стиглі абрикоси. Ось чому він так охоче відпускав своїх лицарів у далекі мандрівки – сподівався, що вони привезуть йому щось смачненьке» (С.52).
І продовження нісенітниць:
«Одного разу сер Галахед так захопився пошуками Святого Грааля, що зовсім забув привезти зворушливо очікувальний подарунок. Після цього його цілий рік саджали обідати в самому кінці знаменитого Круглого Стола» (С.53).
Де у «круглого стола» край, скажіть, га?
Не обійшовся цей збірник і без переказу відомих казок. Тут з’являється історія про зебру, яка шукала спосіб стати смугастою, і про Білого Бичка. Згадався автору й твір Віктора Гюго «Трудівники моря», на фоні якого пропіарено восьминога.
Потоптався мураш і по імені Вільяма Шекспіра, якого нагородив Залізним Списом (чи то переплутав цей символ зі Списом влади, за яким так натхненно справді полювали владарі світу?)
Є тут і мотив «всесильного начальства»:
«Згодом нащадки Зімбаргена надзвичайно розширили його бізнес. І тепер магазини процвітаючої фірми ВСН («Возлюби своє начальство») можна зустріти на всіх шістьох континентах. Ні, помиляюся, тільки на п’ятьох, бо в Антарктиді їх поки що немає» (С.53).
А тоді ми нарікаємо, що звідкись береться корупція. Такі книжки виховують нормальне ставлення до неї змалечку.
Є в одному творі й стереотипна «принцеска», яку батьки навряд хотіли б бачити взірцем для своєї дитини:
«Чорний чаклун викрав її у батьків і тепер чекає, коли вона виросте, щоб одружитися з нею. А вона зовсім не любить Чорного Чаклуна. Звичайно, він вродливий чоловік (тут Ліма з жалем зітхнула), але ж занадто дурний, можна сказати, примітивний» (С.65).
Іноді навіть виникає відчуття, що мураш вживав якісь недозволені мінздравом препарати. Бо звідки тоді взялися Залізні Таргани, Зелена Мавпа і Синє Порося?
Останні двоє потім непогано влаштувалися:
«Пішли вони шукати нову роботу. Мавпа влаштувалася на роботу в Академію-якихось-наук і незабаром стала вважатися там великим ученим. Порося одружилося й ніде не працює, бо його дружина годує» (С.89).
Є у збірнику казка «Про поезію». Й ось як вона закінчується:
«– Оце незрозуміле й називається поезією» (С.90).
Але хіба брехня і вигадка може називатися казкою?

Висновок: Чим більше я читаю ці збірники, тим більше переконуюся, що вони цілком відповідають серії «Для тих, хто НЕ ЛЮБИТЬ читати». Бо читачі, які хоч щось читали, живитися таким літературним сурогатом просто не можуть.

Маргарита Крук


Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.

Немає коментарів:

Дописати коментар