понеділок, 11 січня 2016 р.

Галина Ткачук «Вікно до собаки»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – пригодницька казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - жахливо


Галина Ткачук. Вікно до собаки. – К.: Грані-Т, 2011. – 120 с.

Назва книги «Вікно до собаки» приваблює своєю незвичайністю, але є дещо, що одразу насторожує: підзаголовок «Справжня історія». А після того передмова від собаки на ім’я Ласло Здобич. Ось її фрагмент:
«Але я відійшов від головної думки. А вона така. Застерігаю: в оповіді, викладеній тут, не варто сумніватися! Хоча, очевидно, деякі дрібниці та деталі в ній усе ж різняться від того, що відбувалося насправді. Але так завжди буває. Тож сором тому, хто вважає це хибою оповідача або ж вадою самої історії.
Дехто, прочитавши цю повість, певно, так і не збагне, як таке могло статися. Натомість уважне око та гострий розум допоможуть іншим читачам збагнути не лише явний, а й інший, таємний зміст цих подій» (С.5).

Розумію, що це такий авторський хід, щоб привернути більше читачів, заграючи з ними, але ж не настільки... Подібний вступ ділить читачів на сорти: якщо розумний, то зможеш сприйняти цю оповідь, якщо ж ні – то вибачай, розумовими здібностями не вийшов.
І подібна іграшка не була б такою небезпечною, якби не кількість сюрру, яка зустрінеться юному читачеві на сторінках цієї книги.
Подібні дискримінаційні фрагменти непоодинокі. Ось, наприклад, діалог між чарівною рибкою і хлопчиком:
«– Може, краще надіслати їй есемеску? Я можу це зробити вдома з маминої мобілки.
– Як на біду, ця білка не вміє читати есемесок.
Петька засміявся.
– Не варто сміятися! – застерегла його рибка. – Можна подумати, твоя бабуся вміє читати есемески!
– Не вміє, – визнав Петрик.
– Та отож! – сказала риба повчальним тоном. – А ця білка – бабуся-білка, тож не треба від неї чекати казна-чого!» (С.10).
Ще одна дискримінація, тепер вже за віковою ознакою.
Інший поділ:
«– Я добре знаю цього собаку. Це Ласло Здобич, мандрівний пес. Не знаю, правда, чого це він найнявся сторожувати комусь подвір’я. Він – чи не найбалакучіше створіння, яке я стрічала. Звісно, якщо не рахувати сорок та білок. А ще – деяких дівчат, жіночок та дідів» (С.20).
Теж дискримінація, бо жінки прирівнюються до тварин і немічних чоловіків.
І таких тонких поділів та вірусів у книзі, на жаль, повно.

Якби я мала на меті цитувати сюррні фрагменти з цього твору, то мені б довелося витратити надзвичайно багато часу, щоб це зробити. Тому наводитиму лише деякі.
Отже, почнемо.
Хлопчик Петька в обмін на поїздок придбає сіру (не золоту) рибку, яка вміє розмовляти і може виконати його бажання (хоча можна було ще купити її на жетончики для метро або й за гроші).
Рибка надто розумна і філософськи підкована (замислюється над природою людського щастя, піклується про безпеку дитини), знає про багато речей, як то – де білка сховала смачну грушку.
Сіра рибка несправжня (не золота) і тому її образ компенсується втручанням реальності у казку. У неї вдома, на дні річки, є стаціонарний телефон.
Вона напрочуд «продвинута» рибка:
«– Я тимчасово для вас вимкнула в цій ріці функцію «топити». Так що не пашталакайте, а заходьте! Бо незручно моїм маленьким плавцем тиснути велику кнопку річкофону» (С.16).
На цьому мене вже, чесно кажучи, почало підглючувати. Оскільки казковість, реальність і сюрр переплітаються так щільно, що їх не розплутати. А, зважаючи на те, що героїв постійно називають різними іменами без якихось смислових та емоційних прив’язок, то адекватного сприйняття тексту від читачів, які підсвідомо хочуть почуватися розумними (згадаємо передмову), адекватного сприйняття не варто й чекати.
З цими рибками взагалі якась маячня, бо вони, схоже, працюють за принципом мережевого маркетингу:
«Маринин тато сидів удома за комп’ютером і розсилав різним рибам електронні повідомлення із запрошеннями долучитися до благодійної акції «Виконай людині бажання». Та коли побачив свою доню в сльозах, то забув навіть вставити в повідомлення картинку з логотипом акції. Так і відіслав без логотипу» (С.41).
Жахлива трагедія!
І це не поодинокий випадок такої «благочинності», на якій цей «татко» заробляє:
«– Ну, знаєш, – відповів тато [своїй доньці]. – Тебе не зрозумієш. Спершу плаче, а потім жаліє. Розбирайся сама, а я йду додому. Мені ще треба розіслати запрошення для поні, щоб вони взяли участь в акції «Покатай немовля та отримай кошик моркви» (С.64).
І такого інформаційного сміття у творі предостатньо.
Є і прихована реклама. Так, Сіра Рибка захоплюється творчістю Валерія Шевчука і читає його дорослий роман «Срібне молоко» (С.76).
Подібні реверанси у бік чужої творчості, звісно, зустрічаються у книжках. Але нащо рекламувати у дитячій книзі твір для дорослих, так і залишається незрозумілим.

Головний герой – пес Ласло Здобич (чомусь постійно читаєш як «Ласа Здобич»). Петька і його товариш Івась уперше бачать пса, припнутого на ціпку. Як потім виявляється, ланцюг зачаровано, він є також ланцюгом подій.
Ласло також не вирізняється здоровою логікою. Наприклад, коли хлопці просять його розповісти, як він потрапив у полон, отримують дуже вичерпну відповідь:
«– Хлопче, не так просто розібратися в подіях, у яких бере участь понад вісімсот різних персонажів, не враховуючи комах та немовлят» (С.24).
Ця книга могла б бути гарною пригодницькою казкою, але сюрр переважив. Не буду більше цитувати, переповім лише «ланцюг подій».
Пес порушує заборону і на знак вдячності везе хлопців «в літо». Пташки-кропивники, брати близнята Птушко та Івіца, забирають подоби хлопців і ходять людським містечком, шкодничають, крадуть іграшки. Така собі заміна реальних людей, які потрапили в нереальність, на нелюдей у людських подобах.
Лінія Ласло – сумна, бо його розлучили з найкращим товаришем – Кицюном (втілення домашнього духу), бо тоді «усі мандрівники в дорозі шукатимуть свій Справжній Дім, а ті, хто не любить мандрувати, познаходять і вдома купу пригод» (С.108).
Хлопці намагаються знайти дорогу до Кицюна, щоб допомогти Ласло, але врешті-решт усі потрапляють на суд до вищих сил. Там все стає на свої місця, винуватці покарані, а ті, хто постраждав від чиїхось несправедливих дій, нагороджені. Бешкетники виправилися, і було всім щастя.
Ласло ж тепер може спілкуватися зі своїм товаришем Кицюном (якого, до речі, читач так і не побачив) через чарівне «вікно до собаки» (чи «для собаки»).

Висновок: Як на мене, цей твір є невдалою спробою перенести прийоми аніме у літературу. Чому невдалою? Бо яскравість картинки досягається не завдяки саме подіям, складності персонажів, психології тощо, а завдяки сюрреалістичності, що не є корисним для читачів у будь-якому віці. Також у творі багато інформаційного сміття та психологічних поділів, що теж, на моє глибоке переконання, неможна вважати прийнятним у літературі для дітей.

Олена Кравець

Інші думки про книгу:
Віра Агеєва "Галина Ткачук. "Вікно до собаки"" - http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/2011/11/111129_book_intro_tkachuk_it.shtml
"Грані-Т" і Галина Ткачук дарують шибайголовам "Вікно до собаки" - http://www.mukachevo.net/ua/News/view/47010-Грані-Т-і-Галина-Ткачук-дарують-шибайголовам-Вікно-до-собаки
Євген Боженко "Дорослий світ крізь дитячі очі" - http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/review/513/
Володимир Чернишенко "Читане: "Сонечко для мами Лу", "Вікно до собаки", "Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів"" (фрагмент) - http://biocherv.livejournal.com/55943.html

Немає коментарів:

Дописати коментар