Катерина Паньо «Сонечко для мами Лу»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту – погано

Катерина Паньо. Сонечко для мами Лу. – К.: Грані-Т, 2009. – 152 с.

Так вже сталося, що друга частина цього циклу – «Полювання на сліпса» – потрапила до мене значно раніше, ніж початок цієї історії. Хоча у тому є провина насамперед видавництва, бо ніде не зазначено, де перша, а де друга повісті.

«Сонечко для мами Лу» відрізняється від продовження, ця книга, як на мене, більш психологічно здорова, але відповідей про світ та його мешканців тут також не дочекатися. Світ є, він населений – на тому все, що не може не викликати сум. Бо у книзі мають бути пояснення, особливо якщо це книга для дітей.

Починається твір з того, що мама Лулуки захворіла на невідому хворобу, вона поводиться дивно, малює неіснуючі картини неіснуючими фарбами, втратила сенс життя і зв’язок з реальністю і навіть може померти.

Зрозуміло, що її син Лулука не може змиритися з можливою смертю своєї матері і намагається зробити все, щоб відвернути нещастя. Лулука і його товариш професор Глючкінс ідуть шукати для мами Лу Сонце, щоб урятувати хвору.

Ця подорож довга і небезпечна, бо, за законом цього світу, Сонце треба шукати там, де темно і холодно. А там, де темно і холодно, живуть дивні істоти (хоча всі істоти цього світу дивні і сюрреалістичні).

Спочатку Лулука і Глючкінс зустрічають Фурха, який згодом виявляється мольфаром, який забув себе. Він не любить довгі слова і ними не говорить, скорочуючи або пропускаючи.

Потім їм зустрічаються Чере Пухи (майже черепахи), а тоді ще більш дивні млиці. Вони – втілення мороку, задурюють голову і розчиняють все живе у тумані, можуть «розтягнути на ниточки для своїх нових мережив» (С.111). Млиці проростають з коробочок, в яких можуть спати роками, поки не настане їхній слушний час.

Боротися з млицями можна лише за допомогою яскравих барв – кольорового порошку чи сильного запаху лаврового листя. Кольори проти сірості. Це архитипічно, але причин появи млиць немає, що нівелює цей прадавній мотив.

Разом із Фурхом друзі доходять до Великого Дерева (також архетип) та озера, повного сонячного світла. Фурх лишається на своєму дереві, а маму Лу рятують любов’ю.

Здавалося б, гарна ідея, але такою вона здебільшого сприймається у переказі, але не під час читання. Сюрр затуляє її своєю мінливістю і беззмістовністю.

Сюрр чітко проявляється у логіці і філософії професора Глючкінса. Наприклад:

«Професор Глючкінс похитав головою.

– Щоб спокійно подумати про те, куди саме слід прямувати, треба добряче відійти від дому, – пояснив він. – Інакше обов’язково повернеш назад. Зараз ми вже добряче віддалилися, – він озирнувся навсібіч. – Так добряче, що я, наприклад, не можу з певністю сказати, куди йти, щоби повернутись додому» (С.35).

Або:

«– Об’єктивні пошуки шляху можна починати тоді, коли інші, вже відомі тобі дороги не збивають тебе з пантелику, – пояснив він. – Якби ми вирішували куди іти, з-під мого дому, то неодмінно опинилися б у Великому Корінні. Або на Пристані. Або побіля Першого каменя. Отже, я доходжу висновку, що будь-які справжні пошуки слід починати з порожнього місця» (С.36).

Простір і час взагалі у цій книзі піддаються неабиякому викривленню:

«– Немає аніякісіньких причин чекати на нього тут, – сказав він, і всім стало зрозуміло, що Глючкінсу теж не до шмиги близькість туманного моря. – Краще йти йому назустріч [Сонцю] – тоді ми йтимемо до нього, воно йтиме до нас, і ми вдвічі, ні – навіть втричі швидше із ним зустрінемося.

– Чому втричі? – спитав Лулука.

– Тому що ми йдемо втрьох, – пояснив Глючкінс» (С.78).

Актуалізується у цій книзі і лінгвістичний мотив. Він проявляється не лише у специфічній мові Фурха.

«– Що то за кара така, – бурчав Лулука. – Спочатку зникло Сонце. Тепер сон.

– Може, в лісі тепер є звір, фурх, що їсть все на «с»?

– Немає таких звірів, – відрізав Глючкінс» (С.83).

Або:

«– А як тут з електрифікацією? – спитав Глючкінс цілком невинним тоном. – Темнувато, одначе.

– Скільки живу, про це тут і не чули, – сердито відповів Фурх. – А темнувато – це тому що млиці.

Глючкінс багатозначно подивився на Лулуку. Лулука кивнув. Він не знав, що таке електрифікація. Адже це було просто жахливо довге слово» (С.94-95).

Або:

«– Що таке ксе-но-фоб? – спитав Фурх у Лулуки.

– Напевно, той, хто не любить млиць, – виказав здогад Лулука» (С.95).

Погано, що всі ці недитячі слова надалі в тексті не пояснюються і є антуражними.

Другим мотивом, який постійно обіграється у книзі, є мотив їжі (щось подібне бачимо й у частині про Сліпса) знань, пам’яті, душі разом із тілом.

Дивна хижа істота Нушка, яка теж невідомо звідки взялася, висловлює саме таку світоглядну установку:

«– Той, кого, справді, варто слухати, говорить мало, а ще частіше – мовчить, – вважала Нушка.

– А якщо мені є, що сказати? – питав Глючкінс.

– Тоді тебе треба зжерти, – лагідно відповідала Нушка. – І я довідаюсь про все, що ти можеш сказати, без зайвої балаканини» (С.29).

Або таке:

«– А хочеш, я тебе таки зжеру, – знову пропонувала Нушка. – Якщо ти не можеш змінити мене зовні, то спробуй хоч ізсередини» (С.30).

Це дивні і підсвідомо страшні речі, але відповідної авторської оцінки вони не отримують.

Так само і лулуки відчувають світ на смак, що також часом не може не викликати огиди:

«Просто лулуки намагаються з кожним новим предметом познайомитися близько і ретельно. А що можна напевне сказати про річ, яку не спробував на зуб? Звісно, є істоти, які глузують із лулук. От, мовляв, які недорікуваті – що завгодно тягнуть до рота. Але це від заздрощів. Адже багато істот не можуть зрозуміти речі так досконало, як лулуки, хоч би й прожили з ними цілу тисячу років. Їм здається, що все довкола брудне, неїстівне та неприємне. Але, як вони могли про це довідатися, якщо навіть не пробували?» (С.60-61).

Зважимо, що Лулука є головним персонажем, з яким й асоціюватиме себе юний читач. А це відповідні моделі поведінки.

Але найбільше мене вразив сюрреалістичний рефрен про ремонт як найбільше зло у світі.

«– Де млиці, там ремонт – це всі знають, – сказав Фурх. – А де ремонт – там жити ніяк, фурх» (С.55) – зазначає Фурх.

Або ще красномовніше:

«– Млиці, – сумовито сказав він. – У мене в голові ремонт» (С.95).

Цей «світоглядний ремонт» обіграється постійно. Реально нічого не робиться заради подолання цього хаосу. І дуже не хочеться, аби цей «ремонт» переповз і до голів читачів.

Висновок: Книга візуальна і розрахована на епатаж, логічну плутанину причинно-наслідкових зв’язків і створення хибних логічних ланцюжків для привернення читацької уваги. Як на мене, читати її треба з неабиякою обережністю, як і будь-який сюрр.

Яна Стогова

Інші думки про книгу:

Наталя Партач "Катерина Паньо, «Сонечко для мами Лу». Видавництво «Грані-Т»" - http://gazeta.dt.ua/CULTURE/katerina_pano,_sonechko_dlya_mami_lu_vidavnitstvo_grani-t.html

Володимир Чернишенко "Читане: "Сонечко для мами Лу", "Вікно до собаки", "Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів" - http://biocherv.livejournal.com/55943.html