вівторок, 3 листопада 2015 р.

Ніна Воскресенська «Руда Ворона»


Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту – погано


Ніна Воскресенська. Руда Ворона. – К.: Грані-Т, 2008. – 136 с.

На обкладинці чи то птах-сирін, чи то руда ворона, як заявлено у назві. Руда Ворона – персонаж неоміфологічний. Лише вона, за законом цього світу, може остаточно подолати зло. Руда Ворона – це поєднання чистої душі людина, яка наважилася стати Рудою Вороною, й останнього сонячного променя.
Гарна легенда. Та за рахунок чого Руда Ворона має таку владу? Вона між добром і злом? Вона втілення Сонця? Вона отримала владу завдяки випробуванню?
Без міфологічного підгрунтя гарна легенда сприймається як вигадка.

Починається твір з двобою Білої Чарівниці і Чорного Чаклуна. Обоє стандартні й мислять стереотипами. Це стосується як світлого, так і темного боку. Наприклад:
«– Що я накоїла? – заломила руки Чарівниця. – Я вбила беззбройну, виснажену істоту...
Шквал емоцій пронісся в її душі. Вона відчула відчай і приниження» (С.5).
І навіть плаче Чарівниця стереотипно – скупа сльоза скотилася по щоці.
Іноді стереотипи мають правовий характер, що не властиво для нашого простору:
«– Так, я знаю, що ти мене не знищиш, бо ви, добрі чарівники, найбільше боїтеся, щоб вас не прирівняли до нас, чорних магів. Вас тіпає, коли ви чуєте про лихі справи, а вбивство – найгірше з них. Та якщо врахувати, що я щиро каюся у всіх двох тисячах злочинів, які я вчинив за останні кілька місяців, то ти, згідно з вашими правилами, маєш відпустити мене з миром, щоб я міг почати нове праведне життя.
– Що? – скипіла Біла Чарівниця. – То це був ти?
«Здається, бовкнув зайве, – схаменувся Чорний Чаклун» (С.5).
Або:
«Як добре освічена відьма, вона знала, що змінювати зовнішність можна двома способами. Для першого, радикального, треба було сяйво шести зірок і одна вродлива дівчина. Але зіркове світло охоронялося Міжнародною конвенцією і красти його треба було обережно, а дівчину ще спробуй уполювати. Тому Перепічка вирішила для початку скористатися короткочасним перетворенням, яке могла здійснити завдяки добре розвиненій відьомській уяві. Це було виснажливою справою. Майже такою ж, як похід до косметолога. І трималося таке перетворення не більше тижня. Але чого не витримаєш заради лихої справи» (С.19-20).
Подібні «конвенції» це вже не тільки стереотип, але й штамп в сучасній літературі для дітей.
А іноді стереотип і зовсім межує з абсурдом :«– Я використав лише сьоме життя із двадцяти, які маю» (С.6) – зізнається Чорний Чаклун.
У казці проблеми з моделями поведінки. Ось як, наприклад, поводиться король:
«Король у капцях на босу ногу побіг відчиняти й при цьому подумки бурчав: кого це лихий приніс раненько та ще й у неділю?
Але побачивши літню жінку, не став її проганяти, а ввічливо запитав:
– Якого тобі дідька треба, стара шкапо? Чи не переплутала ти, часом, адресу? Ти хоч знаєш, що гатиш у двері королівського палацу?» (С.21).
Той самий король може навіть «їздити у відрядження»:
«– Ой, лишенько! Вареник сьогодні з відрядження повертається, а я не простежила, чи наварила Паляниця борщу! – сплеснула вона руками» (С.47).
Для дорослого гумористичного твору це нормально, а щодо твору для дітей, то маю великі сумніви.
Іноді у казці проявляються категорії дорослого мислення і речі, яких не може бути у казковому світі. Наприклад:
«Справді, яка з недоумкуватої Перепічки відьма? – подумки засміялася Пампушка. – Вона не тікала від чаклуна. Він сам її вигнав, щоб не псувала загальної картини відьомської успішності» (С.28).
Можна по-різному ставитися до «відьомської успішності», але такою кострубатою не літературною мовою розмовляють усі герої.
Проблеми у творі і з психологією та статусом жінки. Наприклад, ось таке можна почути від королеви Пампушки:
«– Перепічко, чому так? – ображено спитала вона. – Я хочу керувати не лише кухнею, а й державою» (С.30).
А нова королева Ватрушка має комплекс попелюшки і радянську психологію:
«Запевняли, що Перепічка підсипала Вареникові в їжу якесь зілля, аби король забув Пампушку. Але ж королева точно знала, що Вареник забув першу дружину через її, Ватрушчину, вроду. Її рум’яні щічки оспівувалися в піснях, її білосніжна шкіра надихала поетів, а її блакитні очі зводили з розуму всіх, хто мав необережність у них зазирнути. недарма король Вареник одружився саме з нею, простою дівчиною з передмістя, хоча міг вибрати будь-яку принцесу. В сусідніх королівствах їх хоч греблю гати. А те, що вона висипала на вареника, коли вони познайомилися, було звичайнісінькою харчовою домішкою» (С.46).
Немало у творі ідеологічних уламків та інших незугарностей. Наприклад:
«– Ти така вульгарна! Що це за слова? «Красти», «заманювати»... Я їм пропоную гарні умови проживання й безкоштовне навчання – ось вони і біжать за мною, мов цуценята. Але задля наших майбутніх добрих стосунків я навіть готовий пообіцяти, що більше не спокушатиму дітей красивим життям чорних магів. Чесне чаклунське!» (С.9).
Не будемо вже про «красиве життя» (стереотип успішності 90-х років минулого століття), але «чесне піонерське»? Нащо це все у казці?
Проблеми сучасності відображені у казці у вигляді антуражу. Тут є й економічна криза (і та, що в головах, теж):
«– Тпр-р-ру! – ледь встиг закричати Вареник. Вірний кінь спинився.
Невже вони потрапили в пробку? Чому таємна служба завчасно про це не попередила?
– Пробачте, Ваша Величносте! Таємна служба не попередила, бо у них ще вчора закінчилися поштові голуби, – ніби прочитавши думки короля, підбіг начальник охорони.
– Розжену всіх до бісової матері! – вилаявся Вареник» (С.53).
І вічна російська проблема з дурнями та дорогами:
«– Ти з глузду з’їхав! Вони нам зараз пригадають і занедбані дороги в королівстві, і свої мізерні зарплати, – не на жарт перелякався Вареник, миттю повертаючись до реальності.
Він усміхнувся щонайширше, нагородив начальника охорони добрячим запотиличником і сказав:
– Людонькі добрі, не зважайте на дурня! У нас же демократія» (С.53).
І корупційна непрофесійність:
«Принцеса мало не плакала. Цього мечика вона купила в одного знайомого лісовика, який стверджував, що власноруч викував його з найміцнішої криці. Нікому не можна вірити! Кожен кричить, що він – найкращий фахівець, дипломи показують, а як до діла доходить... Пшик – і немає ні фахівця, ні його витвору!» (С.85-86).
І проблема бандитизму під дахом держави:
«Яка незграба не помітила, що на її мітлі номери найвищої категорії недоторканості «ОО-ОО ГАД»?!» (С.91).
І «золота молодь»:
«З таратайки зістрибнула струнка дівчинка із... зеленим розкуйовдженим волоссям. Пожмакані штанці з дірками на колінах, ніби їх щойно собаки подерли. Образ довершував ланцюжок на шиї, як дві краплини води схожий на той, що ним прив’язували королівських собак, які охороняли палац...» (С.61).
І планова економіка:
«До справи, дівчатка. За планом сьогодні має бути троє утоплених. Де вони?» (С.104).
І такого у цьому творі справді, хоч греблю гати.
Не обходиться і без молодіжної лексики, приправленої гламуром:
«– До того ж, я сьогодні піднялася вдосвіта й власноруч наварила твоєму чоловікові зміїного супчику, – вела далі Перепічка. – Борщ – це вже не модно. Це повний відстій!» (С.48).
За сюжетом Біла Чарівниця під час двобою стала Рудою Вороною, але Чаклун все одно обдурив Чарівницю. І хоча вона замкнула Чаклуна під землею, але не перемогла. На сторожі закляття стали чарівні камені, які тепер є у коронах вівсогорійського, смачляндійського та лежибоцького королів.
Відьма Перепічка, отримавши від Чаклуна «повідомлення» у вигляді Ворона Капелюха, пішла діставати ті камені і змогла добути вже два, але з останнім виникли проблеми.
Мета Перепічки – корона. Але торкнутися корони з каменем може лише людина одної крові з правителем, всіх інших відкидає до стіни.
Перепічка стала фрейліною у королеви Пампушки. Вона майже всевладна, але, як і всі темні сили, боїться запаху чарівного борщу, бо її від того корчить.
Тут Перепічці стала у пригоді «відьомська наука»: «Смачляндська королева й гадки не мала, що відьомська наука за останній час винайшла невидимі прищіпки для носа й індикатор для розпізнавання борщових пахощів на відстані кількох кілометрів» (С.28-29).
Спочатку Перепічка використовує звичку королеви Пампушки піаритися за рахунок потворності фрейлени, як і було замолоду, намагається обманути її, а тоді перетворює на камінь.
Король Вареник, як справжній чоловік, не довго сумує й одружується з іншою. Нова королева Ватрушка – вродлива, але така сама недалека, як і попередня. Думає, що зможе обманути відьму.
Єдина, хто непокоїть Перепічку, – рудоволоса принцеса Галушка. Та її відьма відправила у пансіонат «для шляхетних панянок» на кордоні королівства. Звідти Галушка вертається вже майже наприкінці книги разом із подружкою Вишкваркою, яка деякий час видає себе за принцесу і втирається у довіру до відьми, а тоді і переходить на її сторону. Проти зла тепер борються лише принцеса Галушка і молодий дракон з Вівсогорії на ім’я Боніфацій.
Наприкінці книги читач знайде додаток про страви.
Можна було б і посміятися над цією книгою, якби у ній не було стільки інформаційного сміття: поєднання казковості, політики, ідеологічних уламків та дорослих приколів не для дітей. А якщо щось подібне й існує, то повинне мати сильне соціальне підгрунтя, тут же нічого подібного немає.

Висновок: Одним словом, гумор – це добре, але коли гумор обертається стьобом, то це вже сумно. Наприкінці книги написано, що це кінець першої частини (друга поки не вийшла), й особисто я не впевнена, що захочу читати далі. А, може, я просто фізично не здатна сприймати подібний «гумор».

Дарина Пилипенко
Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.

Немає коментарів:

Дописати коментар