Катерина Паньо «Полювання на сліпса»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту – жахливо

Катерина Паньо. Полювання на сліпса. – К.: Грані-Т, 2009. – 104 с.

Від самого початку мене надихали на читання цієї книги дуже цікаві, хоча й дещо похмурі ілюстрації, тонка промальовка деталей, незвичайна кольорова гамма. Але текст неприємно вразив від самого початку.

Геть нічого незрозуміло, що відбувається, хто ці всі герої і казкові істоти, вигадані автором, і головне – чому вони так поводяться? Відчуття жорсткого сюрреалізму не полишало мене протягом усього читання, а ще більше воно посилилося, коли я спробувала розібратися, про що ж взагалі ця книга.

На березі річки, яка десь знаходиться, мешкають буркуни, які займаються тим, що виловлюють з річки різний непотріб. У буркунів погана вдача, їх настрій залежить від пори року, та їх дарма сподіватися зрозуміти.

Взагалі-то ліс і річка заселені величезною кількістю різноманітних вигаданих істот, і хоча про них розповідають, але все одно ці розповіді не дають можливості розуміти ці створіння та їхню поведінку.

Хоча іноді виникає справжній ступор від того, що читаєш, бо надалі ці відомості ні на що не грають. Наприклад:

«– Як ти гадаєш, – спитав він, – ці струмені не можуть бути родичами млиць?

Глючкінс тривожно шморгнув носом.

– Не схоже, – сказав він. – Запах не той.

Лулука подумав, що вже не пам’ятає, чим пахнуть млиці» (С.32).

Що воно таке – «млиці»? І нащо про них тут сказано? І подібних «млиць» у творі повно.

Головний герой твору – Лулука, таке собі сонечко, добра і щира душа. Лулука може літати, бо ще не подорослішав. У нього добра мама, яка готує найкраще за всіх у Лісі, і дивний батько, який думає про дивні речі, як то риби, що плавають у небі. Звісно, що Лулука схожий на обох. Читач сприймає казковий світ через його сприйняття, часом абсурдне і якесь хворобливе.

Хоча хворобливість, на мою думку, – ознака цього твору. Це стосується й часу, й простору. Так, наприклад, в домі Лулуки є сходи, якими ніхто не ходить, бо вони закидають таку необачну істоту бозна куди. Таким чином зник батько Лулуки й опинився на вершечку дерева, але він дорослий і літати не вміє. Але такі «просторові» глюки наче й ніким не помічаються, бо як і про зниклого батька особливо ніхто не переймався, так і чому сходи мають таку властивість, взагалі не пояснено.

Інший герой – професор Глючкінс. Він мешкає у Прозорій Кулі, підвішеній на Великому Дереві, і має справу усього життя – написання енциклопедії про незвичайних лісових мешканців. Також досить дивний персонаж.

Ось що про нього думає головний герой: «Лулука подумав, що присвячувати ціле життя якійсь одній-єдиній праці – хоч би й над видатною книгою, – мабуть, не надто розумно. По-перше, в житті може стільки всього трапитися, що можна написати хоч і цілих п’ять книг. Або навіть шість. Крім того, книжку, на яку пішло ціле життя, читати теж, мабуть, слід упродовж всього життя. І хтозна, чи знайдеться в Лісі хоч одна-єдина істота, яка погодиться присвятити своє життя саме читанню книги професора Глючкінса» (С.34-35).

І як зрозуміти таку логіку? Це за межами мого сприйняття. І, зрозуміло, за межами адекватного сприйняття нормальної дитини.

Сам професор Глючкінс теж іноді видає такі сентенції, що хочеться кудись заховатись. Наприклад: «Дурниці! – відрізав Глючкінс. – Хіба ти не знаєш, що земля кругла? Як на круглій землі можна збудувати дім із прямими кутами і стінами? Він же розвалиться!» (С.34).

І нащо щось подібне потрібне дитині?..

Але вся історія крутиться навколо незвичайної істоти, яка припливла по річці на стільці. Цю істоту називають «малим Хтось», але на ділі він виявляється слімсом. Хоча я б назвала його злиднем, бо він так само псує життя іншим – це така його іманентна властивість.

Ось як цей злидень відповідає на запитання, як його звуть:

«Ну, це від батьків залежить, – відповів маленький Хтось. – Спочатку у мене були одні батьки. Вони називали мене деколи «ти», а деколи – «він». Іноді навіть «воно». Потім у мене були інші батьки. Ті називали мене...» (С.12).

І таки «воно», капризне, недобре, недолуге, хитре. І хоча в анотації сказано, що навіть таке «Хтось» (чи скоріше «Щось») потребує любові, але я б не була певна у гарному закінченні цієї історії, але про це трохи згодом.

Малий Хтось живе «у стільці». Насправді на стільці або під стільцем, але коротше – «у стільці». Взагалі-то словотвори Хтося – це окрема тема, бо від них мозок загортається у трубочку.

І це книга для дітей? – постійно запитувала я себе, наштовхуючись на подібне:

«Ще чого, – обурено пирхнув маленький Хтось. – Як вони можуть бути зверхніми, якщо малі на зріс і при цьому не літають? Щоб вони не були над тобою зверхніми, навіть підстрибувати не треба. Досить хіба на коліна стати – бо коли на пузі лежатимеш, то таки будуть зверхніми» (С.13).

Я в’їхала у цю «логіку» з третьої спроби. А таких «логічних конструкцій» у творі ледь не на кожній сторінці.

Так ось, про Хтося і слімсів. Хто такий слімс? Це істота, яка настільки прагне бути не собою, що приймає подобу іншого. Малий Хтось і Лулука полюють на слімсів, поки не виявляється, що єдиними слімсом на цьому хуторі є Хтось, і звісно, що він прагне бути найкращим з тих, кого бачить читач, – хоче бути Лулукою.

Але до цього зізнання малий Хтось неабияк попсував нерви Гримзі, у якій спершу оселився. І справа не в тому, що він забрав з її дому пузатий чайничок для заварки, круглу бляшанку з-під монпансьє, моток золотавих стрічок і муфточку. Усе це насправді мотлох, в якому він теж тепер «живе», тобто, якщо звернутися до психології, наповнює ці речі собою. Він забрав у нещасної Гримзи її теплі спогади, які асоціювалися з цими речами, і щоб позбутися нестерпного Хтося, вона віддала ці речі.

Потім малий Хтось селиться у професора Глючкінса, і лихо не змусило себе довго чекати. Малий злидень зжер чернетку справи життя професора – зжер його енциклопедію. Також серйозна втрата. Але натомість йому було запропоновано писати нову енциклопедію разом із професором, бо він багато знає про невідомих Глючкінсу істот. Ще одна крадіжка.

Але Хтось за своєю природою не може щось створити, він вміє тільки нищити. Ось як він аргументує свою відмову:

«Він сам запропонував мені писати Енциклопедію Лісу разом із ним, – відповів маленький Хтось. – Проте я, мабуть, відмовлюся. Жахливо марудна справа – писати книжки. Крім того – зовсім не смачно» (С.86).

Врешті-решт малий Хтось опиняється в домі Лулуки, й майже одразу зжирає книгу рецептів, у якій містяться всі знання матері головного героя про її улюблену справу. Без книги рецептів мама Лу втрачає себе, з неї наче витягли душу. Головний герой намагається відновити книгу рецептів, щоб повернути маму до нормального життя, і це йому вдається.

Але тут проявляється ще одна дуже нехороша обставина: маленький Хтось, оскільки книга рецептів стала його частиною, пам’ятає все, що у ній написано. Він тепер може консультувати маму Лу щодо її страв, тим самим наближається до неї психологічно, а не лише сидить на руках, зігрітий її теплом. Зрозуміло, що поступово, маленький Хтось вкраде у Лулуки маму і саме життя головного героя. Це станеться непомітно, але неодмінно, бо саме так чинять сліпси, і їх не змінити нічим, навіть любов’ю. Але це залишається поза кадром історії.

У творі багато інформаційного шуму. Наприклад:

«-У тебе є щось про няв-нявок?

– Про кого? – здивувався Глючкінс.

– Няв-нявок. Я з ними нещодавно бесідував за струхлявілим пеньком. Хвилин двадцять бесідував, а може, й цілих двадцять дві. От про кого я б залюбки прочитав в енциклопедії – так це про няв-нявок» (С.12-13).

Неважко побачити, що саме тут зайве.

Немало й цілковитого абсурду:

«Може, ходімо звідси? – спитав він. – Ріка тільки й того, що пару пускає. А чаю від неї не дочекаєшся» (С.36).

А хіба річка комусь винна чай?

Чи ще приклад, який теж вивів мене з рівноваги:

«Я не знаю, – сказала вона помертвілим голосом. – Я, звісно, мурла. Але як бути, якщо він шурла? Чи зможе він покохати мурлу? Таку мурлу, як я? О ні, якщо він шурла, я неодмінно маю стати також шурлою. Шурлою його мрії...» (С.78)

Подібних цитат ще можна навести дуже багато, хоча вже немає потреби.

Висновок: «Полювання на сліпса» дуже схоже на Керролівські книги про Алісу, але всі дорослі знають, що писалися вони не для дітей, і за жанром це не казки. Так само і з цим твором.

Яна Стогова

Інші думки про книгу:

Наталя Марченко "Катерина Паньо. "Полювання на сліпса" - http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/52