Олександр Гаврош «Галуна-Лалуна або Іван Сила на Острові Щастя»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – гумор
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту – жахливо

Олександр Гаврош. Галуна-Лалуна або Іван Сила на Острові Щастя. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2010. – 376 с.

Що робити, якщо хочеться постебатись над усім на світі? Напиши продовження до відомої книги!

Будь-якої. Навіть до своєї власної.

Саме цим і зайнявся автор після того, як перша книга про відомого українського силача Івана Силу знайшла своїх читачів. «Галуна-Лалуна» починається за десять років після закінчення попередньої частини і має майже 400 сторінок суцільного стьобу. А ще цей стьобчик отримав одну з найвищих літературних нагород країни – «Коронацію слова», про що красномовно зазначено на обкладинці й у передмові.

Яка ж вона – «коронована книга»?

Думаю, за мене краще скажуть цитати, які я іноді коментуватиму.

За десять років Іван Сила тричі став батьком. Але вже на перших сторінках виникає здивування: як у таких гарних батьків можуть бути такі жахливі, жорстокі і невиховані діти? Дали збій гени? Та ще й тричі!

Ось як змальовуються ці дітки, яких у тексті називають «силенятами»:

«Велика Пелька славився тим, що завжди мав чудернацькі ідеї і ніколи не мився. Хіба що коли потрапляв у ворожий полон. «Індіанець повинен пахнути рідною природою, аби його не занюхали вороги! Краще смерть, ніж ганьба!» – вигукував він, коли Іван Сила занурював його силоміць у діжку з водою» (С.23).

«Другим сином (ледь не написалося «свином») усесвітньо відомого силача був найсухопутніший пірат усіх морів і океанів, Його кровожерливість Лиса Борода. Чому Борода – зрозуміло навіть найостаннішому телепню. Бо хіба ж бувають безбороді пірати? А Лиса вона тому, що ще не виросла» (С.23).

Й наймолодша дівчинка Маруська-Постривай – «Привидка із золотим волоссячком і молочними зубками, гострими як погляд ревнивця» (С.24).

Три стереотипи. Останнє порівняння взагалі не з дитячої літератури.

Маруська – ще й поетка-піснярка, що є ще одним замшілим стереотипом «сучасної української літератури».

Хоча тексти у неї відповідні, вони користуються шаленою популярністю: «Хто такий Кузя-Макузя і чому він грає на скрипці – не знав ніхто. А тим паче ніхто не здогадувався: звідки він бере кефір посеред моря? Про це не відала навіть сама авторка!» (С.99).

Текст ніщо – імідж творця «усьо!» – так і хочеться повторити слоган відомої реклами.

Наявна в українському творі й прихована реклама чужої культури, звісно ж у стьобному варіанті. Наприклад: «Колик зняв синю кепку з написом «Супермен» і голосно шморгнув» (С.15). Не кажучи вже про «Агента 008», який у цій частині є одним з головних персонажів.

Але повертаємося до тексту. Іван Сила та його родина отримують запрошення зустрітися із колишньою цирковою трупою, яка має відбутися на пароплаві. Дорогою через Європу, Іван Сила отримує безліч непотрібних речей на знак своєї «відомості».

«Тож на всіх станціях делегації на чолі з мерами вручали Іванові Силі символи своїх поселень: песиків, кішок, мишок, баранчиків, кізочок, ведмедів, оленів, турів, левів і навіть поросят (ясна річ, у мініатюрі).

Далі пішли пернаті подарунки – горобці, ластівки, орли, лебеді, журавлі, фазани, сови, шпаки, синички, папужки, чаплі. Був навіть один археоптерикс – вимерлий летючий ящур. Його обрав своїм символом невеличкий хутір із трьох хижок на заледенілій альпійській вершині Ескімо.

...

Потім вагончик обріс «зеленими» сувенірами – дубами, буками, грабами (не плутати з грибами), смереками, ялинами, калинами, березами, кленами, горіхами, ясенами, липами, акаціями, платанами (не плутати з Платонами) і навіть японськими вишнями (хоча який вони мають стосунок до Європи?). Далі надійшла черга пищиків, сурем, бубнів, дзвонів, сокирок, ножів, мечів, забрал, ключів, орденів, шапочок... Одне слово, я вже втомився все це перераховувати» (С.41).

А читач втомився читати цей потік свідомості, який ніяк не впливає на сюжет твору.

Подорожні зустрічають корову Мусю, яка їде на чемпіонат у середній вазі. Корова розмовляє, що нікого не дивує, і дуже дивна. Не обходиться без стереотипного стьобу на її адресу: «Медузи здивовано перешіптувалися: «Хто це? Нова секретарка фіна-дельфіна?» (С.60).

В одному зі своїх нових номерів Іван Сила бере корову за роги і піднімає догори дригом. Корові нічого не робиться, хоча у першій частині таким же штибом силач відірвав бику роги.

Діти не просто жорстокі, а дуже жорстокі.

«– Татусю, дозволь нам його допитати! – повисли на Іванові Силі дітлахи. – Ми з нього душу витрясемо!

При цьому індіанський вождь уже подумки прокручував, як зніматиме перший у своєму житті рудий скальп, пірат точив кривого ножа із зубчиками, а привидка приміряла найгостріші вставні ікла» (С.86).

Подібна поведінка не засуджується автором, а всіляко підтримується гумором.

«Нещасний тим часом перестав тріпатися і, схоже, змирився зі своїм сумним кінцем, бо по його обличчю рясно полилися сльози.

– Площається з життям, – шморгнула носом Маруська-Постривай.

– Еге ж... – і собі зітхнув пірат сухопутних морів. – Прикро ж помирати у такому віці.

– А давайте його роздягнемо! – раптом запропонував індіанський вождь.

– Навіщо? Аби засмагав? – здивувалася привидка. – Ти гадаєш, небіжчикам це колисно?

– Ні, просто я ще ніколи не бачив голих шпигунів! – пояснив Пузик.

– Я теж!! – докинув Гузик.

– І я! – сперла голівку на долоні Маруська-Постривай.

Через кілька секунд чоловічок лежав голий як бубон. Від жаху він готовий був померти. Але не міг. Бо вміти вчасно померти – це, знаєте, справжнє мистецтво. І йому треба навчатися змалечку. Так само як свистіти двома мізинцями чи махлювати у картах» (С.56).

Наприкінці цього фрагменту смерть дорівнюється до «свисту двома мізинцями».

Не оминає автор й «материнського серця», над яким також постійно збиткується.

Подібних прикладів у творі багато. В один ряд ставиться буквально усе, що негативно впливає на дитину, яка і собі може взяти подібну модель поведінки:

«Після палких обіймів усі нарешті порозсідались у легкі білі крісла на палубі і почали переповідати свої пригоди за останніх десять років. Про кожну з них можна було б написати окрему книжку або навіть енциклопедію чи комікс» (С.69).

Гарне порівняння: книга, енциклопедія і комікс. Але в контексті подібного тексту стьобний комікс виграє й у книжки, й у нудної енциклопедії.

У творі багато абсурду, який видається за реальність.

«Але це було абсолютною неправдою, бо, як відомо, лелеки до моря не літають. А якщо літають, то тільки дорогою у вирій, але тоді вони з собою жодних немовлят не беруть, бо це геть незручно. Їм і так доводиться нести чимало речей, конче необхідних у теплих краях. Наприклад, велику парасолю від сонця або надувний матрац» (С.90).

Або:

«Скальп завжди можна замінити гарною перукою. Головне – якісний клей!» (С.66).

Є й вульгарні й гидкі моменти.

«Тим часом дітки, які повзали по синьйору Голло, як мурахи по дереву, вже встигли все достеменно перевірити: якої фірми у нього піджак і чи цупка матерія на штанях; чи добре тримаються гудзики і гумка на спідній білизні...» (С.68).

Або:

«Це навіть був не туман, а якесь повітряне молоко. Щоправда, його не можна було пити, але можна було досхочу ковтати. У декотрих ненажер від цього навіть почалася відрижка» (С.110).

Або:

«Та найбільше дикунів вразили широкі червоні атласні труси чемпіона чемпіонів, які він беріг спеціально на циркові виступи. Виявляється, хтось пустив чутку, що саме в них ховається богатирська міць силача. І по закінченні виступу всі тубільці зірвалися зі своїх місці і, мов навіжені, рвонули до Івана Сили, намагаючись бодай торкнутися до священного амулета заморського гостя» (С.247).

Або:

«...аж тут згори полився струмінь води.

– Пади, пади, дощику, зварю тобі борщику, – загукав Гутяпа і затанцював під вельми доречними в таку спеку опадами. Але не встиг він гаразд освіжитися, як водичка раптово закінчилася.

– Дивний дощ. Сліпий, як стара кобила, – здивувалася Мілка.

Гутяпа обтер долонями голову, тоді понюхав їх і стривожено задер голову догори. Тим часом Велика Пелька вже видивився в бінокль джерело опадів і засміявся. Справді, на виступі скелі виднівся абсолютно голий карапуз» (С.322).

Або й «перли» від дітей:

«Не будь я найкровожерливішим піратом усіх часів і народів, якщо я не занурю в цю калюжу свій стомлений зад, – вилаявся Лиса Борода» (С.231).

Поганий батько – національний герой Іван Сила, якщо допускає таке.

За сюжетом виявляється, що невідомо хто зібрав циркачів на одному кораблі, й навряд з доброї душі. Корабель припливає на Острів Щастя, і тоді починається справжня сюрреалістична вакханалія, бо острів виявляється зліпком такого собі «комунізму» по Галуна-Лалунськи. А їхній Вождь – колишній «Агент 008», який став на «шлях істини».

«Коли животи у всіх були натягнуті, як бубнир, мандрівники з полегшенням приперлися до стіни, готові до знайомства та перетравлення їжі. Тим часом білоглиннолиций запалив по кутках зали сухе листя, накришене в рожевих горнятках, і вся кімната сповнилася дивним приємним запахом, від якого трохи макітрилося в голові.

– Отож, мої дорогенькі, як ви вже здогадалися, мене звати Чачуна-Калачуна, – почав вкрадливим голосом незнайомець. – Мовою тутешнього племені це означає «Великий Учитель».

–  І чого ви вчите? – не втрималася привидка від запитання, все ще облизуючи ложку.

– Хе-хе! – засміявся Чачуна. – Я вчу, як бути... щасливим.

– Е, такого і я можу вчити! – знову озвалася Маруська-Постривай. – Теж мені – наука!

Але «Великий Вчитель» на неї не зважав і спокійно вів далі:

– Земля, на яку ви потрапили, зветься Галуна-Лалуна.

– Галуна-Лалуна! – повторили наші мандрівники вслід за Чачуною.

– А ви знаєте, що це означає?

– Ні, ми не знаємо, що це означає! – відповіли хором полонені крізь дедалі сильнішу дрімоту, яка невідомо звідкіля взялася. Чи це в кашу щось було намішано чи, може, так подіяла трава, яка курилася по кутках?

– «Галуна-Лалуна», мої дорогенькі, означає «Острів Щастя», – звідкілясь уже здалеку лунав голос Великого Учителя» (С. 153-154).

На острові є «душчистка» або «тілчистка», потрапляючи в яку забуваєш про все на світі і стаєш щасливою слухняною вівцею.

До глибини душі мене вразили «психопати», тобто, «псоптахи»:

«Насправді це – не птахи. Точніше – не зовсім птахи. Вони у нас служать замість псів. Такі собі повітряні вартові. Ми їх називаємо «псоптахи».

– Як-як? Психопати? – перепитала Муся» (С.174).

Вони мають національне українське забарвлення: «ціла хмара величезних чудернацьких птахів із синьо-жовтим пір’ям» (С.114).

Клас! Українці – психопати!

А ще на острові є специфічний наркотик – щасник, і він вартий окремого розділу.

«– Смакота! – облизували пальці наші мандрівники. – Що це за голубці?

– Це щасник! – гордо випнув груди Чачуна. – Він росте тільки на острові Щастя. Ми додаємо його до всіх страв. Він підвищує тонус і все інше теж.

– Наркомани! – буркнув капітан Шара, але тим не менше потягнувся по добавку» (С.212).

Або:

«Грець із ним! – міркував я. – Значить, така моя доля». І побрів паритися у душтілчистці і приймати потрійну дозу щаснику» (С.221).

Або:

«На вечерю були вареники зі щасником і компот із сушених бананів» (С.241).

Яка гарна пропаганда наркоманського способу життя!

Ще особливість тексту – «комуністична» символіка та ідеологія просто на кожному кроці.

«Чачуна підійшов до великого дерева, на якому щось висіло.

– Ласкаво просимо до всесвітньо невідомого Музею слави! – промовив він і усміхнувся своєю незрівнянною усмішкою.

Властиво, це був гігантський фікус просто-таки неймовірної висоти. Його широкі темно-зелені листки сягали завдовжки, мабуть, з півметра.

– А я думала, що такі квітки ростуть тільки в маминих голщиках, – зачудовано мовила привидка.

– Це Фікус-Пікус – священне дерево Острова щастя, – спробував охопити його руками Чачуна. Але для цього знадобилося би ще п’ять дорослих чоловіків. Великий Учитель притулився обличчям до кори заплющив очі й так застиг на кілька секунд. По його щоці сповзла скупа чоловіча сльоза.

Тим часом подорожні розглядали священне дерево. З кількох його нижніх гілок звисали різні предмети. Серед них були піжамні штани, посіріле від часу простирадло і навіть надламане весло.

– Що це за мотлох? – запитав Іван Сила, показуючи рукою вгору.

– О, мої дорогенькі, – похитав головою Великий Учитель і жестом запросив гостей сісти в дірявий човен, який невідомо звідки взявся посеред лісу. – Це безцінні експонати нашого музею слави» (С. 175-177).

Або:

«Далі він [Великий Учитель] так само спритно зняв з фікуса простирадло і весло. Тоді попросив усіх вийти з човна, а сам став у ньому на цілий зріст, закутаний у простирадло і сповнений величі. Однією рукою він тримався за весло, а іншу прикладав дашком до чола, вдивляючись у зарості. Для повноти картини бракувало тільки проміння ранкового сонця за його спиною» (С.178).

Або:

«– То ви хочете сказати, що прожили з цими дикунами десять років? – елегантно звела брову мадам Бухенбах.

– Так, моя дорогенька пані Аделіє! Сто тисяч раз – так! Я віддав десять своїх найкращих років, аби на землі з’явився цей райський острівець в океані загальної ненависті.

– І як ви їх окультурили? – поцікавився мсьє Фрасьє, ласуючи сушеними корінцями невідомого походження.

– Перший рік я вивчав їхню співучу мову і багато думав.

– І про що? – ретельно пережовував зелень Пандорський.

– Я розмірковував, як побудувати найщасливіший лад у світі. І таки придумав, хе-хе-хе, – гордо осміхнувся Великий Вчитель.

– Вельми цікаво, – поклав голову на хвоста Гобі.

– Я зрозумів, що людина щаслива тільки тоді, коли робить, що хоче» (С.213-214).

Або:

«– Ясна річ, що бувають конфлікти інтересів, – посміхнувся Великий Учитель. – І ось саме для цього нам слугують душтілчистка та щоденні порції щаснику. Вони знімають напругу, впертість і конфліктність. Ви не повірите, але вже дев’ять років після Великих Зборів у нас не було жодної сварки.

– Після чого? – похлинувся соком Шара.

– Після Великих Зборів, на яких було урочисто проголошено Акт суцільного щастя. Відтоді на острові запанували мир і благодать» (С.214-215).

Або:

«Коли нарешті ліхтарі в залі згасли і спалахнули софіти (себто коли зайшло сонце і тубільці розпалили багаття), на імпровізовану сцену на східцях Білої Хижі вийшов Чачуна-Калачуна в офіційному солом’яному костюмі і дерев’яній масці. Він виголосив коротку доповідь «Десять щасливих років: виклики і перспективи Галуни-Лалуни в сучасну добу» (С.244).

Або:

«...на Острові Щастя працювати, ясна річ, не любили. Ну хіба що вже поперек від лежання болить і треба трохи розрухатися!

На щастя, Острів Щастя був справжнім земним раєм – тут всього росло доволі і без людської праці. Доводилося хіба це все збирати і носити до Засік Батьківщини. Але й тут Чачуна знайшов геніальне рішення: збір урожаю проходив у вигляді чемпіонату. І охочих брати участь у першості на кубок «Урожай-10» виявилася сила силенна.

Великий Учитель був суддею. Командам із 15 змагунів роздавали великі кошики. За кожен наповнений по вінця нараховувалося по два бали...

Два роки підряд кубком володіла команда червонопиких «Колос». Цього року вони прагнули виграти чемпіонат втретє, а тому завзято тренувалися, збираючи все, що їм попадало на очі. Від них не відставали попередні переможці – синьопика «Наша нива» (С.242).

Або:

«...треба було забрати з собою безсмертний трактат «Щастя як вічний двигун майбутніх цивілізацій: керівництво до дії. Том перший» (С.284).

Або:

«Перед подорожжю Чачуна вирішив отримати благословення Фікуса-Пікуса і одягнути на себе священні штани з Музею Слави» (С. 284).

Капець...

Є на Острові Щастя два дивних місця: Ставок Правди і Прірва Роздумів.

«– Це озеро ми називаємо Ставком Правди, – Чачуна проводив екскурсію, не зважаючи на репліки за спиною.

– Правди? – здивувалася мадам Бухенбах і попросила у Великої Пельки бінокль, аби краще все роздивитися. – А що, бувають і ставки Неправди? Річки Обману? Озера Брехні?

– Не знаю, як озера, а море брехні у своєму житті я бачив, – глибокодумно прорік Пандорський.

...

– Ні, ви спершу гляньте на мене, а потім – на відображення! – товкмачив Чачуна.

Всі так і зробили. Великий Учитель корчив страшні пики, але в озері чомусь відбивались його усмішки.

– Це оптичний обман! – капітан Шара таки слідкував одним оком за тим, що діялося. – Нічого незвичайного!

– Ні, мій рудий друже! Ставок Правди просто показує внутрішній стан людини. І які би ти люті гримаси не корчив, якщо всередині ти добрий, то твоє відображення буде тобі усміхатися (С.231-233).

Такий собі ставочок з відомого радянського мультика. Але підемо далі:

«Виявляється, Ставок Правди був своєрідним рентгенівським апаратом для мешканців Острова Щастя. Причому – без найменшого шкідливого впливу на організм. Раз на місяць тубільці проходили обов’язкову процедуру «просвітлення», тобто показували свої мармизи в озері. Це робили для того, аби виявити інфікованих нещастям уже на ранніх стадіях.

Виявлених хворих відразу відправляли у карантин – до Прірви Роздумів, де вони могли зосередитися на своєму внутрішньому стані. Там їх посилено годували щасником, доки їхнє самопочуття не покращувалося і вони знову не ставали в стрункі лави щасливців» (С. 238-239).

«Неподалік вершини справді зяяло провалля, яке місцевий дотепник, мабуть, той же Гутяпа, охрестив Прірвою Роздумів. Тут було приємно сидіти і, насолоджуючись висотою, розмірковувати про розумні речі...

У проваллі висів, схований від очей великий кошик, сплетений з ліан – на зразок тих, які прив’язують до повітряних куль. Він називався небесним ізолятором» (С.240).

Щиро співчувала єдиному адекватному персонажу цієї книги – капітанові Шарі, коли його запроторили до того «небесного ізолятору».

Хоча найбільше з героїв автор стебеться саме над цим персонажем. Наприклад:

«– Пропоную назвати це місце іменем відважного капітана, – промовив Міха.

– Я вже придумав назву – Камінь спотикання, – мовчки підтримав ідею Пандорський.

– А де згадка про капітана? – не погодилася Мілка. – Ні, краще назвати Шарова долина.

– А мені подобається Стоптаний кашкет, – озвалася привидка.

– А мені – «Шара не пройде», – долучився до дискусії Міха. – Так і в народі кажуть.

Нарешті всі зійшлися на назві Шароленд» (С.322).

«Диснейленд», блін...

Ще одним особливим героєм твору є Бог, який виступає у вигляді «Великого Щастедавця». Над ним теж дозволено сміятися. Ось його перша поява у вигляді голосу, який чує колишній «Агент 008» в ролі пророка.

«І коли мене вже добряче посолили і посипали спеціями, я раптом почув голос з неба: «Гаразд, біжи! Я передумав» (С.203).

Або:

«– Годі крутитись! Одоробло невдячне, для чого я призначив тебе найбільшим провідником людства, га?

Чачуна з полегшенням зітхнув. Це був головний Щастедавець (він же й Щастевідбирач).

– Вельмишановний небеснику, – упав навколішки агент і здійняв очі до неба. – Чим я тебе прогнівив? Адже я перетворив цю частину Землі у суцільне раювання.

– Брешеш, поганцю! Не все так добре у твоєму домі! Кілька душ щодня ремствують на тебе, і мені набридло все це вислуховувати! Я вам що – громовідвід?! – сердито гриміло згори.

– Ц-ц-е-б-б-б-рудний на-наклеп, – затремтіли губи в Чачуни, і він мало не розплакався.

– Усе! В мене уривається зв’язок! Якщо не впораєшся, то... – далі щось нагорі зашуміло і почулися короткі гудки» (С.282).

Але у книзі багато «розмов» із «голосом Великого Щастедавця» – Бога і партійного діяча високого рангу.

Багато в тексті «сучасної» лексики та «радянських» мовних штампів:

«– А не могли би ви відмотати кіно трохи назад, аби воно стало зрозумілішим? – почухала рогами об священне дерево Муся.

– О’кей! – опустив весло Чалуна і сів по-турецьки. – Отож, короткий зміст попередніх серій» (С.178).

Або:

«Наж-ж-ж рож-ж-жвели! Ж-ж-ж наж-ж-ж наж-ж-жміялися! – рій збився в купу, готуючись до атаки» (С.210).

Або:

«Караул! Убивають! – репетував бородань. – Двоє на одного – не чесно! Жовта картка! Червона! Суддю на мило! Моряки не здаються! Яма-я! Усім постам: «Яма-я»!» (С.236).

Або:

«– Кудінь-усінь-запропастінь, ік-чортінь матерінь?! – лаявся екс-агент.

– Фестінь! – прохрипів той. – Головінь-тріщінь! Усінь-похворінь!

– Летінь-мерщінь-у-таборінь! Ворогінь-близінь! Отладайкінь!» (С.295).

Або теж упізнаване:

«Схоже, Чачуна застосував до них методи психічного впливу, заборонені міжнародними конвенціями, – повільно промовив Кузя-Макузя» (С.304).

«...списом чи довбешкою кидати в кількарічну дитину було якось не педагогічно» (С.307).

«Евакуація №3! – поспішив оголосити Кузя-Макузя, доки їх не виявили основні сили ворога» (С.307).

«– Не брешете? – недовірливо запитав Кузя-Макузя.

– Чесне дикунське! – хором відповіли дітки» (С.337).

Ото ще «піонери-людожери»...

Окремої уваги вартий стьоб над національною культурою і свідомістю, а також над патріотизмом.

Над історією інших народів:

«– Полундра! – раптом заволала Муся, ставши на задні ноги. Її кучері розвивалися на вітрі, а ніздрі рожево блищали. І це було настільки прекрасно, що всі замовкли. Якби Муся тримала зараз у копитці прапор, вона була би достоту як французька революціонерка на барикадах» (С.95).

Гарно мати можливість назвати чужий революційний символ коровою, правда?

Особливо дістається супротивникам «ідеології щастя», які мешкають у печерах, змальованих як східноукраїнські «радянські» міста.

«Що трапилося, коханий? – визирнула на шум з трикімнатної печери №1-Б Кузиха-Макузиха» (С.261) – типова «радянська» жінка з купою малих дітей.

Вона ж «Велика Сідниця», про яку написано так: «Всю цю веремію зупинила Велика Сідниця, яка спустилася з тринадцятого поверху на пожежній ліані і принесла з собою мир» (С.299).

Людожери цілком сучасні, й розмовляють відповідною мовою: «Що за напасть! – зітхнула Велика Сідниця. – То цілий рік ні шматочка, а то в один день – хоч м’ясокомбінат відкривай!» (С.320).

Сучасно-анекдотична й їхня психологія: «– Велика Сіднице, хай йому грець, та хто в тебе вдома? – рявкнув Кузя-Макузя. – Хто до тебе ходить, печерна невірнице?!» (С.337).

Отелло відпочиває...

Але описи чоловіків значно гірші, і їхні реалії упізнаються на раз:

«– О вільні люди Скель Свободи! – звернувся до них Кузя-Макузя. – Сталося непоправне!

– Обід пригорів! – вигукнули загартовані постійними втратами воїни.

– Ні, брати мої. Страшне лихо впало на нашу землю, – вів Кузя-Макузя трагічним голосом. – Пальма Пам’яті, наша нескорена пальма, яка щодня протягом усіх цих років вигнання нагадувала нам про спаплюжену ворогом батьківщину, врешті не витримала такої наруги і кинулася сторчголов у прірву» (С.261-262).

Далі більше, бо до слова приходиться «Тіль Уленшпігель»:

«– Пам’ять Пальми Пам’яті волає до нас і стукає в наші серця, – дедалі голосніше прорікав Кузя-Макузя. Його очі налилися кров’ю, ніздрі надималися, а жили напиналися. – «Тук-тук! Тук-тук!» – каже вона нам.

– Тук-тук! Тук-тук! – промовили за ним безстрашні воїни.

– Захистимо Скелі Свободи від свавілля Чачуни-Калачуни! – вигукнув Страшна Буря, здійнявши догори кулака.

– Вони не пройдуть! – підняли правиці його бойові побратими» (С.263-264).

Не уникає стьобу й справжня українська пісня, а не те, що складає Маруська-Постривай: «Великий Учитель розплющив очі. Ніч була місячна, зоряна, ясная. Але всередині від спраги аж палало» (С.280).

У книзі мішанина «радянської» та української патріотично-політичної лексики.

Далі цитати без коментарів:

«Служу «Колумбіні»! – гукнули йоги» (С.187).

«Відтак капітана Шару спустили метрів на двадцять униз, і тепер рудий коротун висів у кошику поміж небом і землею. Його втішили, що він сидітиме в ізоляторі недовго – поки не ощасливиться. На цих словах бородань завив із розпуки і пригрозив, що його бабця Шаріка і мама Шаріка їм того НІКОЛИ НЕ ПОДАРУЮТЬ.

– Землю – селянам, волю – народам! – репетував капітан із провалля.

– Геть ненависний режим! Свободу політв’язням!» (С.241).

«Тож наступного ранку на Стежці Війни, яка з’єднувала дві непримиренні частини острова, з’явився бойовий загін Армії Скель Свободи у складі чотирьох легендарних воїнів. Вони тихо, але впевнено скрадалися в напрямку великого озера, яке принципово, на зло ворогам, називали Ставком Неправди. Таким чином уперше був порушений негласний десятилітній мир і почалася Перша в світовій історії галуно-лалунська громадянська війна» (С.267).

«Вони осоромили наших предків, які поклали життя на священний вівтар роду. Це вже не вільні громадяни Галуни-Лалуни, готові перегризти один одному горлянку за кістку щойно засмаженого ворога!

– Чакуняку – на списяку! – сплюнув Кривий Ніс.

– Ні, останні мої могікани! Їх треба або перебити всіх до ноги, або... – тут Кузя-Макузя замовк» (С.306).

«– Дітки! – знову загукав Страшна Буря. – Ану зв’яжіть цього найлютішого ворога свободи і демократії!» (С.338).

«– Воля або Смерть! – гукнув старе як світ гасло Кривий Ніс, яке завчив ще від свого дідуся.

– Пука-Пука-Калапука! – засміявся малий бешкетник, поціливши палицею по хребту Бичої Шиї» (С.307-308).

«Цей Чачуна вже навчив їх навіть цуратися рідної мови! Манкурт! Запроданець! Перекотиполе!» (С.308).

«– Вічна слава оборонцям Острова Щастя! – відсалютував командир.

– Героям слава! – тричі мукнула Муся і до підніжжя каменя ліг букет польових бур’янів» (С.321).

«Смелть вологам! – привидка була сама рішучість» (С.271).

«– За честь! За славу! За народ! – здійняв Іван Сила над собою бойовий стяг визвольної армії у вигляді смугастих кальсонів Чачуни-Кулачуни, і визволителі ринули в рятівну яскиню» (С.328).

А на останок хочу навести ще одну цитату, яка гарно характеризує цей твір: «А може, автор подобрішав і нарешті вирішив дати можливість вільно висловитись усім без винятку персонажам. Навіть таким доісторичним» (С.299).

Схоже, що у стьобі автор себе не стримував, от і маєш... «Коронацію слова».

Висновок: Стільки гидкого концентрованого стьобу у книзі для дітей я ще не бачила.

Олена Кравець

Інші думки про книгу:

Наталя Марченко "Олександр Гаврош. "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу", "Галуна–Лалуна, або Іван Сила на Острові Щастя"" - http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/76

Маріанна Шутко "Острів щастя таки існує" - http://bukvoid.com.ua/reviews/that%20to%20read/2010/11/07/170442.html

Марія Семенченко "Книжка під подушку від Святого Миколая" - http://life.pravda.com.ua/culture/2010/12/15/68314/view_print/