Андрій Курков «Пригоди пустомеликів та інші історії»

Категорія – для малечі, переклад
Вік основної аудиторії – 5-10 років
Жанр – казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту – добре

Андрій Курков. Пригоди пустомеликів та інші історії. – К.: Махаон, 2003. – 112 с.

До книги «Пригоди пустомеликів та інші історії» увійшли три казкові повісті «11 оказій із життя пустомеликів, їх друзів і сусідів», «Школа котоповітроплавання» та «Велика повітроплавна подорож». Останні два твори також виходили окремими книжками в іншому видавництві.

Хто такі пустомелики? Це такі дивні істоти, які постійно говорять нісенітниці, щоб урізноманітнити своє життя. Від брехні ці історії відрізняються тим, що пустомелики не прагнуть когось надурити, – цим займаються брехливі опенькі. Ось таки рецепт розрізнення брехні та небилиці:

«– А як же тоді відрізнити брехню від небилиці?

– Дуже легко: коли ти верзеш казна-що, всі сміються і розуміють, що все це – нісенітниці. А коли ти гадаєш, що правиш теревені, а тебе уважно слухають і навіть перепитують – це означає, що ти обманюєш!» (С.9).

Самі опеньки змальовані яскраво: «Як вам уже відомо, за дубом росла невеличка сімейка несправжніх опеньків: тато, мама та два братики-опенькі. А взагалі всі називали їх несправжніми, брехливими опеньками. Ще не було такого дня, щоб вони хоч будь-що кому-небудь не збрехали. А коли поблизу нікого не було, вони брехали один одному» (С.16).

Хоча іноді і поради опеньків стають у пригоді, що, до речі, дуже їх засмучує, бо тим псує їхній брехливий імідж. Так, наприклад, саме завдяки опенькам півень Кудкударх навчився гарно співати, бо раніше своїм вереском тероризував мешканців лісу.

У творі літають риби, і не тому, що їм хтось у тому допомагає, а тому, що це їхня властивість. Риби люблять подорожувати, дружать з раком Петровичем, родиною Пустомеликів, а якось з мандрівки привозять мале крабеня, яке хоче повернутися додому.

Головний герой – малий Пустомелик, і він відрізняється від свого роду, постійно замислюючись, чи так вже й потрібно розважатися небилицями. Саме він проголошує ідею твору: «– Татусю, – раптом запитав Пустомелик. – А що ліпше: верзти небилиці чи допомагати друзям і творити добро?» (С.37).

І це питання не риторичне.

У другій казковій повісті – «Школа котоповітроплавання» – також є літуни, але вже не риби, а кіт Орлик, який навчився літати, а тепер хоче відкрити школу котоповітроплавання для кошенят. Орлик полюбляє літати ночами зі своїм другом погутьком Гутею, особливо йому подобається милуватися з висоти Киселівкою, де він раніше жив.

До кота Орлика приходить багато учнів, але далеко не всі закінчать навчання. Школу облаштовано за найпередовішими технологіями: у ній є Кицькодром і злітна стежка, але головною у навчанні є ідея толерантності і добросердності. Не місце в небі хижим і поганим, неможна використовувати свої знання та вміння, щоб завдати комусь болю чи неприємностей. Чимось ця світоглядна філософія схожа на філософію східних бойових мистецтв.

Кіт Орлик та погутько Гутя вчать малих кошенят ціле літо. Поступово учнів стає все менше і менше, хоча кожен іде зі своїх причин. Найулюбленішим учням кота Орлика є кіт Васько Утюженко з Компотівки. У цьому казковому світі коти носять прізвища своїх господарів. Цей молодий котик дуже здібний, він товаришує з малим песиком Рудиком, якого з дозволу вчителя самостійно навчає літати, бо пес не може відвідувати котячу школу.

Казка добра і повчальна, але багато «рушниць» так і не вистрілили. Наприклад, не завершена лінія здібного, але недоброго кота Хвостика, який пішов зі школи, вже багато чому навчившись. Він так і не став антагоністом. Або ніяк не зіграла властивість одного з котів злітати не з розбігу, а з місця тощо.

Закінчується казка випуском зі школи котоповітроплавання і пропозицією вчителя до випускників наступного літа допомагати вчити нових учнів.

Третя повість «Велика повітроплавна подорож» лінійна, за стилем оповіді це сатира. Головні герої твору – кіт Васько і пес Рудик, які мандрують на Південь. Спочатку з качками, але не птахам в клині летіти важко. Хоча друзі рятують пернатих від лисиці, за що качки їм дуже вдячні.

Наступна пригода – зупинка у заповіднику та зустріч із борсуком. Мешканців заповідника загодовують сосисками, й хочу процитувати красномовний сатиричний фрагмент одної з розмов з борсуком:

«– То що, наїлися? – запитав він, дожовуючи останню сосиску.

– Звичайно! Ще б пак! – відповіли друзі.

– Тоді гайда, знайдемо гарне місце для відпочинку. Поспите кілька днів, потім знову наїстеся... Вам у нас сподобається! Це лише я продовжую працювати, а решта борсуків уже давно відпочиває.

– А що ви робите? – здивувався Рудик.

– Сосиски подаю. Усі, крім мене, вже давно живуть як лежні під деревами, навіть на лапи не зводяться.

– Як так? – поцікавився Васько.

– Це дуже хороше і приємно, – пояснив борсук. – Вони лежать під деревами, сплять, відпочивають, а я їм сосиски приношу, щоб вони за ними не ходили. Зоставайтеся в нас, розноситимете замість мене сосиски, поки хтось іще захоче зостатися в нашому лісі... У нас хороше життя. Знаєте, як це приємно: ти собі спиш, а діти тебе гладять...» (С.77).

Зрозуміло, що після поїдання такої кількості сосисок друзі довгий час не могли злетіти і продовжити свою подорож.

Далі кіт і пес потрапляють до ще казковішої місцини, рятують з пастки чарівних кажанів і дізнаються про підступну свиню, що полює на птахів і продає їх жабам та сому, який пір’ям утеплює річку. Друзі знаходять можливість жорстоко провчити свиню, яку жаби по незнанню затягують у річку замість чергової здобичі. Що відбулося далі зі свинею, лишається невідомим.

Цікавою є життєва філософія прощення, тобто, не прощення, висловлена головним героєм повісті: «– У нас у школі був такий котик Хвостик, – згадав Васько. – Його прогнав учитель через те, що він ганяв голубів і видирав з них пір’я. А коли б його не прогнали, а пробачили, то інші кошенята узяли б з нього приклад, і теж почали б безкарно ображати птахів і одне одного» (С.91).

Й ось з цим можна посперечатися, бо лише прощення, а не покарання може змінити, а не зламати людину.

Після пригоди зі свинею друзям зустрічається Повітряна Куля, яка переконує, що є самостійною і вільною у своїй подорожі, а реально вона залежить від вітру.

Остання зупинка подорожі – село Велика Хвостатівка (колишня Кицькодранівка), де господарюють коти, а люди «домашні».

Описи селища та його життя зроблені у традиціях «Гулівера», змінюються ролі тварин і людей, що є не просто традиційним для сучасної літератури, але й певним штампом. Проте, є намагання вкласти свій світоглядний смисл у цю зміну: «– У нашому селі в кожному дворі є домашній чоловічок, – продовжував кіт. – Колись, звичайно, тут жили люди, а ми й собаки були ніби свійськими тваринами. Та люди тут були дуже злі й завжди ображали нас. То змушували псів за котами ганятися, то ще щось придумували, а бувало, що й тижнями забували нас годувати. Собаки терпіли, терпіли, а потім узяли й однієї ночі втекли до сусідніх сіл, а ми, коти, розумніші були. Ми помітили, що коли люди злостяться, вони зменшуються й стають маленькими й опецькуватими, як колобки. Ось ми й дочекалися, аж поки вони всі зменшилися, а потім навели тут лад. Навіть назву села змінили» (С.103).

Завершується твір також традиційним повернення додому.

Висновок: Загалом цікавий збірник з казкових повістей, хоча відчувається, що це переклад, специфічна українська лексика часом обтяжує і заважає сприйняттю.

Дарина Пилипенко

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.