вівторок, 29 вересня 2015 р.

Марина Павленко «Домовичок повертається»


Категорія – для малечі
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – психологічна казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту – не справила особливого враження


Марина Павленко. Домовичок повертається. – К.: Грані-Т, 2007. – 176 с.

Від закінчення першої книги про пригоди домовичка та двох дівчаток, якими він опікується, минає два десятиліття. Змінюється світ, зовсім за іншими законами живе, та й самі діти дуже сильно відрізняються від Даринки і Наталки.
Але ця книга є саме продовженням, а не самостійною історією, бо Даринка – це мама головних героїнь, а Наталка – незаміжня жінка, чиєю долею опікується домовичок та дівчатка.

Головні героїні – школярка Оля Маляренко і її молодша сестричка трирічна Оксанка («Чи – Окс, чи Ксеня, чи Саніта, чи – Оксеня-сан. Хто як захоче, так і називає» (С.6). Навіть по цих прізвиськах видно, наскільки змінилося життя. Головною ж розвагою для нинішніх дітей є телевізор, як його називає домовичок «Чашокрад» або «Часокрад» по-нашому, бо охоронець дому досі нечітко вимовляє слова, але так само сипле прислів’ями і приказками, через них метафорично передаючи почуття і думки.
Життя дуже змінилося, і наскільки глобальними виявилися ці зміни, можна бачити по цитаті Олі: «Я відповіла, що тепер ми видивляємося не бузку-акацій, а яток із чіпсами-кока-колами, і в куплених пакетиках-пляшках шукаємо «щасливих» акційних кришечок та кіндер-сюрпризів» (С.151).
З такого боку сучасність постає не дуже вигідно, і це головний справжній конфлікт у творі – живе минуле і знебарвлене сучасне. Цей мотив проходить через усю книгу, і саме тому домовичок згадує свою першу домівку, якої вже немає (хоча подорож у минуле їм вдалося здійснити), він пише книгу спогадів, яку називає «Моє, Домовичкове, дитинство».
А насамкінець навіть у мові домовичка відображається сучасна лексика: «Я не купуюшь і не продаюшь. Я – сучашний, фінаншово незалежний мобільний Домовик, який живе, де вважає жа потрібне!» (С.170). Дотепно, але чомусь не чіпляє.
Якщо перша книга починалася з того, що домовичка порятували з задзеркалля, то тут його звільняють із закартиння. А ту картину з лебедем на ставі намалювала Дарина – не пропала домовичкова наука у дитинстві. Хоча у тому вбачається сюжетний повтор.
Надалі домовичок та люди будуть частими гостями закартиння, й ось усе пов’язане із тим «іншим» світом мені абсолютно не сподобалося. У закартинні живуть казкові герої (здебільшого з казок Андерсена), читач зустріне на сторінках книжки про домовичка молодшого з принців-лебедів Еміля, Гидке Каченя і Снігову Королеву. І якщо присутність у книзі міфологічних нічниць, з якими бореться домовичок, цілком доречне, як і Попелюхи, що є хранителькою пам’яті людського роду, то казкові персонажі карикатурні. Особисто мені було не смішно, а образливо читати про принца Еміля, який представлений як недалекий і цілком стереотипний «принц», що шукає собі наречену.
Взагалі-то, мотив весілля є наскрізним. Наче ні про що інше обмежені дівчатка думати не можуть? То тітку Наталку хотіли засватати за принца Еміля, який для знайомства легко й у звичайній квартирі багатоповерхівки з’явився, то Гидке Каченя знайшло собі пару, то Попелюха заручилася із принцом Емілем, а тітка Наталка покохала Костика (героя першої книги), який нині має сина, але хоче нормальної родини.
Як же ж рожево і солодко! І такою має бути література для дітей? А потім ще хтось скаржиться, що в жінки немає в голові нічого іншого, окрім дому, дітей, кухні, коханого чоловіка? А починається ж усе з таких от рожевостей про одруження.
«Не загубився» й мовний мотив, який неприємно зачепив мене ще у першій частині: «Але найдивнішим було те, що обидва Костики розмовляли зовсім не міською, а – чудовою українською мовою» (С.110). Нащо таке протиставлення?
І ще про закартиння. Домовичок робить усе, щоб дівчатка не дивилися телевізор, але їхні «пригоди» у закартинні так само віртуальні. Реального світу у другій частині, на відміну від першої, дуже-дуже мало, і це сумно. Протиставляти нереальне закартиння і телевізійний світ якось не дуже ефективно для формування нелюбові до віртуальності.
Є дуже багато запитань до сприйняття фантастичних подій у реальному житті дітьми і дорослими. Особливо це стосується «потрапляння» дорослих у закартиння або передавання предметів з того світу у наш. Все це не продумане і не злагоджене, окреслене дуже умовно, і тому додає книзі ефекту психологічної недостовірності.
Єдиний персонаж у цій книзі, який викликає справжні емоції, – це Попелюха, що довгий час мешкає у попелі каміну і прикидається кішкою Муркою. За нею цікаво спостерігати, у неї віриш. Хоча й тут не обійшлося без позичання чужого казкового антуражу, тому Попелюха – це різновид Попелюшки, у якої Пічниця – мачуха, а нічниці – погані сестри. Останнє не завадить наприкінці домовичку видресирувати своїх «ворогів» нічниць, щоб допомагали йому у закартинних справах, хоча логічно подібне ніяк не пояснено.

Висновок: Хоча книга й непогано написана, вона суто розважальна і значно слабша від першої частини.

Дарина Пилипенко


Інші думки про книгу:
Галина Кирпа «Спонтанне освідчення домовичкові, не вписане в жанр звичайної рецензії на книжку для дітей»http://zahid-shid.net/?rt=akt&num=16&start=1

Немає коментарів:

Дописати коментар