вівторок, 5 травня 2020 р.

Ганна Владимирська «Василинка – руда вдача»


Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано



Ганна Владимирська. Василинка – руда вдача. – Х. : Віват, 2016. – 96 с.

Кожна людина хоче бути особливою. Навіть коли постійно запевняє, що це не так, то підсвідомо все одно прагне винятковості. Василина начебто у цьому питанні повністю відбулася – вона руда. Незвичайний колір волосся – це красиво, але іноді її люто дражнять Вогником, бо вона "викапаний Вічний вогонь" (С.12). І взагалі діти у цьому творі злі, заздрісні і зрадливі.

Живе дівчинка з прабабусею Дариною Миколаївною Лісницькою, яку скорочено називає Пра, а її "непутящі" батьки – актори, тому постійно їздять на гастролі: "Замість себе вони пропонували Василині подарунки та цінні вказівки телефоном чи скайпом" (С.6). Бабуся Василини колись теж була відомою акторкою і по сьогодні залишилася дуже екстравагантною сучасною панною, яка у свої надцять років легко опанувала комп'ютер та Інтернет.
І заглядається ця незвичайна бабуся на фото Барака Обами, який допомагає своїй дружині поратися коло господи: "А якби не допомагав, то й не став би президентом США!" (С.11). Її донька теж стане президентом України, бо допомагає бабусі.
У незвичайній родині Пра навіть склала перелік правил, яких мають дотримуватися виховані діти. Звісно, з тим переліком виходило не завжди добре, як то з правилом "не бреши", бо коли в очі говорити правду, можна нарватися на неприємності і собі нашкодити. Дарина Миколаївна – головна в родині, про що свідчить її право давати всім імена, будь то дитина чи собака.
Отже, про собаку. Василина смілива і, щоб довести це хлопцям, іде вночі на цвинтар, де на могилі знаходить великого пса, якого називає Вірним. Пес настільки любив свого хазяїна, що не відходив від нього навіть після смерті. Пес сам вибрав нову хазяйку. Це яскрава сцена, та далі не особливо впливає на розвиток сюжету. Друзів серед людей, особливо серед однолітків, Василина не має. Дружить ця дівчинка з дорослими, наприклад, з ветеринаром Володимиром Андрійовичем, у чиїй ветлікарні працюватиме Василина, щоб віддати борг за ліки для Пра (історії про тварин, яких лікує дівчинка, – це значна частина книги, і на цей час шкільна тема буде майже забута). Просто надзвичайно позитивна дівчинка без жодних нюансів. Вибачте, але таких пласких людей в житті не буває.
Десь на середині книги Василина дізнається, що її прапрапрабабуся була принцесою Сіаму, як раніше називали Таїланд (можливо цим шляхетним походженням пояснюються дивацтва цієї родини?). Хто з дівчаток не хоче бути принцесою? Через одну. Це небезпечний стереотип, бо принців на всіх не вистачить, а занапастити собі життя такій принцесі (і заразом якомусь хлопцю, що не відповідатиме вигаданому ідеалу) дуже легко.
Історія про принцесу частково реальна, про що дізнаємося з додаткової інформації, але насправді прізвище нашої землячки було Десницька, а не Лісницька.
Ось як починається ця інтригуюча розповідь:
"– Одного дня принц отримав листа від російського імператора Миколи Другого. Микола запрошував його завітати до тодішньої столиці Російської імперії – Санкт-Петербурга – і вступив до престижного Пажеського корпусу! Звісно, Чакрабон не міг знехтувати такою пропозицією й подався на чужину. У пажеському корпусі він здобув чудову освіту, опанував силу-силенну бойових прийомів, досконало навчився володіти зброєю тощо, тощо, а потім вступив до військової академії – і невдовзі став полковником російської армії" (С.40-41).
І далі про бали імператора, війну між Російською імперією та Японією.
Вибачте, це ми зараз українську сучасну книгу читаємо? Навіщо українській дитині "добрий цар" зі своїм благословенням і прославлення імперії?
У творі бачимо також радянський контекст, який непрямо проявляється у "великій неділимій країні". У книзі чітко визначається локація в Росії, ледь не єдина на всю книгу. Батьки Василини працюють на зйомках у Ростовській області (С.23), а дівчинка ходить по місцевих музеях, милується картинами і гобеленами, там виставленими, і купається в річці Дон (С.25). Згадується у книзі і Крим, де побували господарі загубленої кішки (С.29), а далі головна героїня танцює під музику, що стала супроводом до балету, поставленого одним із російських хореографів минулого століття – Михайлом Фокіним (С.34). Не забута і Велика Вітчизняна війна, в якій на боці радянських військ була медсестрою прабабуся Василини (С.46). Окрім того, для порівнянь авторка звертається до радянського дитячого літературного і культурного контексту, як то згадки про Айболита, відьму Бастинду з казки "Чарівник Смарагдового міста", згадуються казка, де чарівниця змахує рукавами, і з'являється озеро, а тоді по ньому пливуть лебеді (С.80), популярна радянська гра "Морська фігура завмри!" (С.90) тощо.
Згодом дізнаємося, що Василина ненавидить школу, і це у неї сімейне (цікаво, як вона зібралася бути президентом?). Одного разу дівчинка написала замість твору "За що я люблю школу" текст під назвою "За що я терпіти не можу школу" (С.50), що спричинило великий скандал. Зауважимо, що мова іде про українську школу, яку ненавидить головна героїня, і що твори на тему "За що люблю..." у нас учні не пишуть.
Надалі яскраву і принизливу характеристику отримує одна з вчительок:
"Незабаром продзеленчав дзвоник, і 5-В з гамором увалився до кабінету, де на учнів уже чекала класна керівниця і вчителька математики Валентина Федорівна Скирдюк (чи то Вафля, як називали її позаочі). Вона була похмурою, нудною і безбарвною, ніби вицвілою тіткою, якій аж ніяк не подобалися діти. Тому іншим її прізвиськом було Нудотна Баба.
Допоки нудотна Баба, як завжди, нудно мимрила щось про формули й рівняння – клас спокійнісінько займався своїми справами: хтось писав есемески, хтось грався. І ніхто не переймався математикою. Навіть відмінниця Жбанкова, котра сиділа на першій парті (натомість вона читала баладу про Робіна Гуда на урок англійської)" (С.56).
І які життєві моделі у творі пропонуються дітям у цьому фрагменті, де дискримінуються вчителі?
Не менше дісталося і директору школі:
"Шкільна директорка Алла Павлівна Будяк (о, їй навіть прізвисько не знадобилося!) була не дуже молодою тіткою з вічно невдоволеним обличчям і фіолетовим волоссям, яке лиш додавало їй схожості з казковою відьмою Бастиндою. Усяку розмову вона розпочинала словами: "Я так гадаю..." – а завершувала цілком непередбачувано" (С.58).
Така надмірна деталізація з використанням імені, прізвища і по батькові, що аж ніяк не додає смислу у текст, може свідчити про особисту помсту конкретній вчительці і директору.
Вустами надзвичайно позитивної Дарини Миколаївни виголошується вирок сучасній школі:
"Дослухавши цю гнівну промову, Пра підвелась. Подивилася гості у вічі. А тоді спокійно, без зайвих емоцій перелічила всі недоліки сучасної школи: те, що вчителі з'являються на уроки непідготовленими і нічому не навчають учнів; те, що вони принижують учнів і нацьковують одне на одного; те, що директор здирає з батьків купу грошей, які потім немов провалюються в чорну діру; тощо, тощо..." (С.61-62).
Зрозуміло, що проблеми в освіті існують, але подібне у дитячій книзі без відповідного осмислення дискредитує в очах дитини школу і протиставляє її вчителям, суспільству, державі, бо школа є державним інститутом. Надалі головна героїня і її бабуся отримають високий статус, який надасть вагу їхнім словам і переконанням.
Добре, що хоч далі згадуються "нормальні" вчителі. Як то вчитель фізкультури грузин Багратіон Варламович Чхеїдзе на прізвисько Полководець: "У минулому чемпіон з метання молота, Чхеїдзе був страшенно запальним і не соромився висловлювати свою думку, але батьки та діти поважали його за добру вдачу і нетерпимість до будь-якої несправедливості" (С.72). І вчителька праці, мати трьох дітей Іраїда Василівна Добрийвечір, "м'яка і доброзичлива, як і її прізвище. Вона була не тільки вчителькою, а й чудовою господинею, яка обожнювала вишивати, плести, куховарити, тощо, тощо і радо навчала цьому всіх охочих. За все це учні лагідно називали її Пампушкою, і таке прізвисько їй дуже пасувало" (С.74).
Як потім з'ясується, вони захищали принцесу. Зауважте також, що обоє "захисників" не українці (один грузин, інша має старе ім'я з християнських святців) і в школі займають найменш шановані посади, а жінка ще й уособлює в собі яскравий стереотипний образ.
А оці безкінечні "тощо, тощо" по всьому тексту мені неабияк набридли. Текст хоча б хтось має вичитувати перед друком на такі огріхи.
Дискредитація вчителів триває майже до самого кінця книги. Найбільші кривдники головної героїні ще й займаються розбоєм: "Гуртом шибеники нападали на молодших і слабших школярів, які напевно на насмілилися би поскаржитися дорослим, і відбирали в них кишенькові гроші. По завершенню кожної "операції" сам Врона – улюбленець Вафлі – розподіляв здобич поміж друзями, а далі ті скарби обмінювалися на жуйки, шоколадки, льодяники та інший мотлох" (С.79-80).
Як вам таке поєднання всіх "поганих" в єдину "команду"? І якщо хтось думає, що принцеса щось змінить чи комусь допоможе подолати цей терор і несправедливість, то глибоко помиляється. Принцеса у цьому творі допомагає тільки собі, відстоюючи виключно свій статус, бо вона справжня принцеса, запрошена королем Таїланду у палац на свято Дня народження його королівської величності.
Принцеси можуть страждати, ображатися, думати над сенсом життя, відповідаючи на запитання буддійського монаха, і над щастям для всіх. І вибачте, я не вірю, що наведене далі – думки одинадцятирічної дівчинки, хай і принцеси:
"– Ота маленька річечка – Я! І ялини в яскраво-зелених сукнях, і жовто-червоні клени – також я! І ставок, і хлопці з вудками – знову я! І кумедне цуценя, що ганяється за власним хвостом, – це я! І тітонька з банкою молока на узбіччі – я..." (С.85).
Таке розчинення у світі без відповідного виховання у такому віці психологічно неможливе.
Василина веде філософські розмови про Бога зі своєю Пра, цікавлячись, чи "діти мають Бога? Маленького, як вони, і доброго?" (С.86), зауважуючи, що "квіти в Бога виходять кращими за людей" (С.86), і сумуючи, чому інші недосконалі (мова не про неї, звісно) "не всі вибирають добро?" (С.86) і бувають такими "несонячними" (С.87). До речі, серед знайомих "сонячних" людей Пра називає виключно дорослих.
Принцесам люто заздрять і не розуміють, та налагоджувати комунікацію з однолітками принцеси не здатні. Чому? Невже тому, що ті нижчі за походженням?
Та принцеса – ідеальний приклад для наслідування, а від її "доброти" приторно солодко. Як вам такий фрагмент?
"– Любий Боженько, у мене є одна пропозиція: я віритиму в тебе, а ти – в мене, гаразд? І оскільки я в тебе вірю – будь ласочка, будь ласочка, виконай одне моє прохання: нехай усі, від моєї прабабусі до сірків-безхатченків, завжди будуть щасливі! Хоч я й не знаю, чи є в мене душа, – все ж інколи вона поболює... А ще допоможи мені стати гарною людиною. Я дуже-дуже цього хочу! Допоможеш? Напевно, і я колись тобі прислужуся?" (С.87).
Вона відповідає і на запитання буддійського монаха. У принцесно-релігійній манері:
"Аж раптом її осяяло чітке усвідомлення – ніби сніжинка на маківку впала: "Я – Боже створення! Я – часточка цієї землі, попри те, що маю титул принцеси іншої країни!"" (С.91).
Ще раз: скільки років головній героїні?
А чого вартують суто радянські погрози виключення з ліцею, який "ганьбить" головна героїня, і запроторення до "спецінтернату", бо вона "небезпечна для оточуючих", та розмови про її "неблагонадійну родину". Вибачте, але це не сучасна Україна. Що читачам нав'язують у цьому тексті зі спотвореною дійсністю?
Від цього твору у мене залишилися дещо сумнівні враження. Якщо це історія життя дівчинки, яка справді існувала, то навіщо було змінювати її прізвище? І для правдивої історії, як на мене, у тексті забагато вигадки. Якщо це вигадана історія, де лише частково запозичені факти, то за сучасним стандартом вона надто повільна, не динамічна і психологічно не глибока. Не думаю, що вона може багато дати сучасному читачу ані для розуміння історії, ані для виховання чи розваги.

Висновок: У цілому, ця книга зовсім не справила на мене позитивного враження. Це фрагмент життя, в якому особисто я, на жаль, не знайшла якоїсь цікавої ідеї. А от імперсько-радянський контекст цього твору мене відверто занепокоїв.

Дарина Пилипенко

Інші думки про книгу:
Тетяна Качак "Принцеса Сіаму Василинка" - https://www.barabooka.com.ua/printsesa-siamu-vasilinka/

Немає коментарів:

Дописати коментар