Ніна Фіалко «Веселі канікули»

Категорія – для малечі
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано

Ніна Фіалко. Веселі канікули. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2014. – 120 с.

Щонайперше хочу відзначити незручний квадратний формат, мало читабельні шрифти і велетенські абзаци.

А після першої фрази, яка починається словами «Ян, московський школяр...» (с.5), мені взагалі хотілося покинути читати. І це книга, видана у 2014-му році!

Якщо ви думаєте, що перед вами одна з можливих історій про «останнього москаля», і ви зможете вдосталь нареготатися, то глибоко помиляєтеся. Не зважаючи на назву, веселого у творі напрочуд мало. Навпаки – від книги віє радянською моралістичністю, шаблонністю і фальшивістю.

Московський хлопчик-розумник, який приїхав до бабусі, знайомиться з українськими сільськими дівчатками і хлопцями. Він зверхній і дуже розумний. Бачите типовий імперський стереотип?

І ця приналежність до чужої столиці постійно підкреслюється. Наприклад:

«Московський школяр знав багато того, чого не знають його ровесники, котрі живуть далеко від мегаполісів» (С.6).

Який же розумний цей малий!

Діти з двох культурних просторів – це дуже цікаво. Мало би бути. Різні мови, спосіб життя, світогляд. У творі нічого цього немає. Не існує навіть мовного бар’єру. Єдині світоглядні відмінності, які проявляються у творі, проявляються в системі «місто-село», що також є типовим імперським стереотипом. Це початок фальшивого твору, який таким залишається до самого кінця.

Згодом дізнаємося, що родина Яна родом із України, але нині живе у Москві. Автором наголошується, що «рідна сторона, що називається малою Батьківщиною, прив’язує так міцно...» (С.7). Але подібна нібито правильна думка, на жаль, повністю лягає у радянський шаблон.

А найбільшим провісником українства «сільського» типу світогляду також відповідно до шаблону є бабуся.

Ян бачить живих тварин, дізнається про них. Коза, корова, курка – всі вони можуть стати для міського хлопчика одкровенням. Через свою непристосованість до життя хлопчина робить багато шкоди. Через нього гине коза, і це підкреслюється містично-сюрреалістичним сном про суд тварин над людьми, цілком хворобливим і не логічним. Якщо гадаєте, що хтось ту козу пожалів, то знову помиляєтеся. Сама винна, бо вередливою була.

Серед нових друзів міської дитини також є сільський хлопець, так само типовий і шаблонний образ людини «від землі», який навчений працювати і заробляти гроші.

Наявні у творі і гендерні стереотипи. Наприклад:

«Олена задумала влаштувати з друзями святковий вечір із піснями, танцями і «показом мод». Для дівчат кращого заняття, як відчиняти шафу й приміряти одяг дорослих, нема» (С.31).

А в результаті всі клопоти щодо приготування до свята лягли на плечі дівчат, як це зазвичай буває у деформованому суспільстві. І ця книга підсилює ці стереотипні тенденції, показуючи подібне як норму.

Реакція ж хлопців на свято типова для «лінивих чоловіків».

«Він [Ян] злився на Олену за таке складне, на його думку, завдання. Сашко лише підсміювався, що той виконує дівчачі забаганки. «Їм зайнятися нічим, нехай і роблять те, що придумали. Ми будемо глядачами і головними суддями їхнього шоу», – повчав Сашко» (С.37).

Цікаво, чи тому, хто це придумав, справді хочеться жити у такому суспільстві?

Друга частина книги називається «Пригоди у гелевому мурашнику». Вона дуже відрізняється від першої і складається враження, що під однією обкладинку повісті поєднані штучно. Тут нові герої, хоча стилістично повість від попередньої не відрізняється.

Під час читання мені видавалося, що це замовлена реклама нової іграшки, бо нічого подібного більшість читачів в очі не бачила. Суть іграшки в тому, що треба зловити кількох різних мурах і посадити у той мурашник, де вони тимчасово житимуть. Частина з мурах гине. Когось і на шматки розірвуть. І все це – життя «за склом», за яким з цікавістю спостерігають діти.

Окреме питання: наскільки гуманно дітям проводити експерименти над живими істотами? Чіткої відповіді на це питання авторка не дає.

У цій частині також зустрічаємо фантазування щодо побуту мурах, які б могли краще пояснити нам мурашине життя.

«Письменники можуть відкривати своїм читачам такі місця, де вони й не мріяли побувати. Чому б нам, за допомогою уяви не спробувати зазирнути до мурашника» (С.84) – якби я була просто читачем цієї книги, то після цього зверхнього звертання точно б її покинула, воно тут таке перше, але не останнє.

У цілому ці уявні фрагменти є фальшивими, бо мурахам приписується класова боротьба, вигадуються конфлікти між трутнями, робочими мурахами та фаворитами – прислугою королеви. Від цих фрагментів уже не віє радянщиною – вони обурюють.

Також червоною ниткою крізь цей твір проходить думка, що життя дорослих складне і сумне, і тому хай діти собі граються, поки можуть. Це мотив «тяжких 90-х», який ніяким чином не збагачує книгу і суперечить деяким фактологічним деталям у самому тексті, бо ті ж експерименти з мурахами нібито розпочалися у 2003-му році.

У творі багато дорослих роздумів, повчань і тексту, в якому немає емоцій. Не думаю, що дитина взагалі здатна таке прочитати з власної волі.

І, можливо, це навіть на добре, бо, наприклад, такий авторський роздум мене неабияк здивував:

«Важко проникнути в закони їхнього життя, але вже те, що вони існують на землі більше мільйона років, свідчить само за себе. Якби вони ігнорували свої закони, як люди, то і в мурашнику відбувалося б свавілля. Серед мурашок, напевно, не буває зрадників і чужих серед своїх, тому, що для такої категорії одноплемінників суд у них один – смерть. Природа вчить нас жити, але ми нехтуємо її законами, не прислухаємося до вимог вчених» (С.112).

От і подумайте: до чого насправді закликає автор?

За структурою книга нагадує радянські історії для дітей. І намагання прив’язатися до сучасних реалій, як то 5-ти і 12-ти бальні системи оцінювання в різних країнах, ситуації не рятують.

Так трапилося, що майже посередині мені довелося відкласти цю книгу на кілька тижнів. І виявилося, що за цей час я геть забула, про що там ішла мова. Книга забувається дуже швидко і взагалі не залишає про себе емоцій.

Висновок: Особисто мені було шкода витраченого часу на ці сірі і не цікаві твори.

Дарина Пилипенко

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.