вівторок, 12 березня 2019 р.

Анатолій Григорук «Триста бочок із медами»



Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 5-10 років
Жанр – пізнавальна проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано


Анатолій Григорук. Триста бочок із медами. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2011. – 96 с.

Справжньої пізнавальної прози для дітей у наш час видається не так багато, і тому поява кожної такої книги дуже важлива. Але пізнавальна книга має бути не просто збірником статей про все на світі. Щоб така книга навчала, вона має бути систематизована, структурована і цікава.

В анотації читачів запевняють, що прочитавши цю книгу, «ви дізнаєтесь про багато речей, які, за першого погляду, тематично різні. Однак мати чітке уявлення про них має кожна культурна людина» (С.2).
Ключові слова «культурна людина», тобто, читачу нав’язується думка, що саме без цієї книги йому ніяк не обійтися. Це хитрість автора або видавництва, щоб не зізнаватися, що, насправді, всі ці статті, оброблені у художній манері, не працюють на освіту «ідеальної», «культурної» людини.
Скільки було потрібно написати, стільки й написали, а коли відведений під книжку обсяг скінчився, то й історії закінчилися.
У наш час Інтернету навіть виникає підозра, що частина матеріалів просто були взяті й перероблені або просто невиправдано спрощені під формат книги.
Про що ж має знати «культурна людина»?
Про побудову Сонячної системи, трипільців, скіфів, ковальське ремесло, здобуття Незалежності Україною у 1991-му році, державний прапор (але, чомусь, немає статей про гімн і герб), адміністративне значення столиці Києва, чорнозем, бджіл і мед, козаків, чумаків, історію будування житла, українську хату (але немає статі про український фольклор або вишивку), Шевченківське обійстя, «українську Венецію» – село Вилкове, принципи появи назв населених пунктів та людських імен (останнє подано у греко-римській традиції з відповідними прикладами), розумних мавп – пращурів людей і наших «найближчих родичів», собак, котів та інших «помічників» людини, появу оцту, винахід бджолиного вулику, створення морозива (Тут я просто не змогла втримати сміху, цитую: «Один із римських царів, якого звали Нероном, був не тільки жорстоким правителем, а й ненаситним ласуном» (С.52) – ото вже знайшли що з чим порівняти! І Нерон не був царем. Він був імператором! Це груба фактологічна помилка), появу годинників, грошей, будову людського організму, шкідливих мікробів і правила поведінки влітку, шахи як найцікавішу розвагу, святкування Нового року в різних країнах, Великодні дзвони (одразу за ними іде стаття про «9 травня» як «свято зі сльозами на очах»), про місто у нічну пору (це про працьовитих трударів, які встають вдосвіта), вулкани, винайдення аквалангу, подорожі в космос, забруднення та очищення води, розстріл дощових хмар, глиняні свищики та інші стародавні іграшки, винайдення природних і хімічних фарб, ткацтво, і на останок стаття про генія музики – Моцарта.
І все це розповідається саме у поданій мною послідовності. Тобто, будь-яка система пізнання цілком відсутня.
Дуже важливо для пізнавальної книги, щоб вона не стала псевдопізнавальною. У пізнавальній книзі немає залишатися «темних» місць чи понять, які будуть не зрозумілі читачеві. У цій же книзі таких моментів дуже багато.
Наприклад, автор каже, що існують різні грунти, як то піщані, глинисті і суглинисті. І, якщо, що таке піщані чи глинисті грунти, дитина ще може зрозуміти по асоціації, то що таке «суглинистий грунт» так і залишається загадкою.
Або у статті про бджіл автор згадує маточне молоко, прополіс, віск і пергу, але, що ці всі поняття означають, не пояснює.
Хоча є у книзі деякі справді незвичайні відомості, як то спосіб, яким перевіряли якість гармати, – майстра саджали на гармату під час першого пострілу, якщо щось було зроблене не так, майстер гинув. Або про цілющі властивості оцту, який допомагає гоїтися ранам.
Водночас, інші спрощення та нав’язування стереотипів сильно псують враження від книги. Наприклад, у питанні розташування кольорів на державному прапорі України. Це питання зовсім не однозначне, на сьогодні у суспільстві ведеться серйозна дискусія щодо історичної відповідності нашого нинішнього державного синьо-жовтого прапора до історичних документів і реалій.
Все більше людей вважають, що українським прапором має бути жовто-блакитний стяг, і стосовно цього є багато аргументів. Часто у повсякденному житті люди свідомо з власної волі перевертають прапор жовтим догори, тим самим висловлюючи свою позицію.
Це дискусійна проблема, а все, що стосується символів, дуже серйозна тема.
Але автор пропагує стереотипний варіант: «Державний прапор України складається із двох рівновеликих смуг: верхня – синя, а нижня – жовта. Синя – це чисте небо, під яким українці завжди прагнули жити в мирі. А жовта – це наче б нива дозрілої золотистої пшениці, бо скільки ми існуємо на білому світі, стільки й вирощуємо хліб» (С.21).
Я вже не буду тут дискутувати стосовно «українців-лицарів» та «українців-гречкосіїв». Про це були написані цілі томи ще у дев’ятнадцятому столітті. Але ж автор у цій статті дозволяє собі прирівняти до злочинців усіх, хто спробує вийти з-під влади «синьо-жовтого» стереотипу, і наводить приклад нібито з життя, де прикордонники зловили «злих» піратів завдяки тому, що ті були не українцями і вийшли в море під жовто-блакитним прапором.
Зустрічається у книзі й таке переконання:
«Мало в якого народу таке давнє, таке багате минуле, як у нас, українців» (С.5).
Імовірно, так воно і є, але ж так не хочеться у відповідь почути вже традиційне «Україна – батьківщина слонів».

Висновок: Ця книга сильно розчарувала мене своєю не систематизованістю і стереотипним підходом до пізнання світу. Я б радила використовувати її лише разом із серйозними енциклопедичними виданнями.

Яна Стогова

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.

 

Немає коментарів:

Дописати коментар