понеділок, 16 січня 2017 р.

Ганна і Петро Владимирські «Хлопчик, якого подарували цуцику»


Категорія – для малечі, переклад
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – психологічна казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре



Ганна і Петро Владимирські. Хлопчик, якого подарували цуцику. – К.: Грані-Т, 2011. – 80 с.

У кожної дитини є мрія, і часто маленькі хлопчики та дівчатка хочуть мати товариша – кошеня чи цуцика. Головний герой цієї книги до нестями хоче собаку, всі його думки і бажання підпорядковані цій мрії. Іноді це настільки зворушливо, що просто серце щемить. Він навіть випадково у святковій листівці просить, щоб його «подарували цуцику», а не йому купили цуценятко.
Та ця книга показує, що не лише людина, але й тварина має свою долю, і їхні шляхи мають зійтися. Тому у творі дві головні сюжетні лінії – хлопчика і цуценяти. І малий собака теж бачить казкові сни, спілкується з іншими тваринами і птахами і поступово, крок за кроком, іде до свого хазяїна, до своєї половинки.

Проте, лінія хлопчика набагато цікавіша, а часом трагічна. Йому не лише не дарують омріяного собаку, замінюючи мрію звичайним мобільним телефоном (про цю дорогу іграшку ж мріють усі нормальні діти!), але й проводять його день народження як звичайний будень. Олесь сумлінно і трепетно готує частування для однокласників, та вчителька забуває віддати йому подарунок.
Олесь Кайдашенко самотній і відчуває себе покинутим, залишеним напризволяще, найсамотнішим третьокласником у цілому світі.
Мама хоче дарувати мрії, нав’язує свої «правильні» бажання дитині замість того, щоб спробувати по-людськи поговорити із сином. Вона взагалі не розуміє свою дитину, навіть припускається думки, що з малим щось не так, бо хлопчик любить читати і зовсім не ведеться на сучасні технології, які так часто занапащають і розпещують молоде покоління.
Та якщо Олесь малює на останніх сторінках зошитів собак, то його однокласники зображають там нові моделі мобільних телефонів, і навіть дівчатка прагнуть мати телефон, а не гарну ляльку: реальність проти віртуальності, тепле життя проти мертвої техніки – ось що приховане у цих образах.
«Лише Кайдашенко не брав участі в цьому мобільному божевіллі. Одного разу він награвся всмак татовим телефоном, і йому стало нудно. У нього була своя власна заповітна мрія – жива, з гарячим віддихом, шкіряним носом і товстими лапами» (С.21).
Так і хочеться порадіти: яка нормальна дитина, не зіпсована сучасністю!
У родині головного героя більше грошей приносить мама, вона займається бізнесом, а батько – творча особистість, він аніматор. І тому не дивно, що більш творча людина краще сприймає дитину, але і цього буває недостатньо. Матір же щиро переживає, що її син непристосований до життя, буде білою вороною, не таким як усі, і через те йому важко житиметься у жорстокому світі. Натомість батько наполягає, що коли син буде самим собою, то жити йому буде цікавіше. У кожного з батьків своя правда, але вони обоє не дають синові відчути себе повністю щасливим. Таким чином, Олесь в якусь мить опиняється на узбіччі життя, як сам відчуває.
Й ось тут допомогти йому змогли вчителі, справжні і щирі. Спочатку засмученого хлопчика бачить натхненний і колоритний вчитель астрономії Македонович, справжній знавець і професіонал, який може зацікавити своїм предметом усіх старшокласників. А згодом до розв’язання проблеми приєднується молода вчителька української мови та літератури Єлизавета Олександрівна Гілочко, яку інші називають Гілочкою.
«Була вона дивною вчителькою, оскільки дуже любила свій предмет. Але головна дивовижа полягала у взаєминах Гілочки з дітьми: вона їх не лише любила, а й поважала! А вони відповідали їй взаємністю. Погодьтеся, нині таке нечасто буває. ... У звичайному житті, поза школою, очі Гілочки дивилися кудись убік або всередину себе, немов шукали щось забуте. Та коли Єлизавета Олександрівна починала вести урок – очі розкривалися, ніби вікна навесні. У них навіть узимку відображалося блакитне небо й зелена трава, й вона вся наче змінювалася, видаючись у такі миті своїм учням надзвичайно красивою» (С.33).
А ще у Єлизавети Олександрівни є особливий дар – розуміти справжні значення дитячих слів і читати між рядків. Вона справжній психолог.
Гілочка і Македонович – вчителі нового покоління, і вони дуже сильно відрізняються від так званої «радянської школи», яка загубила себе за часів Незалежності. Саме такою є вчителька, яка, сама того не прагнучи, образила свого учня, бо такі «старі душею» вчителі не бачать в дітях особистостей і звикли скаржитися на життя, розповідаючи, наскільки погано стало жити нині, як «падають» відвідуваність, успішність і моральність. За «старими душею» вчителями немає майбутнього, вони навіть відповідальність нездатні взяти за свої вчинки, в усьому прагнучи зробити винними дітей. І про те знають колеги-вчителі, та й самі діти підсвідомо відчувають, у чому різниця між поколіннями і людьми.
Іноді ж дорослому доводиться поступатися власними бажаннями заради щастя свого учня, і це також додає книзі глибини. Гілочка була б гарною господинею для цуценяти, вона навіть рятує малого від «крутіїв», що теж прийшли «по собачку», але цуцик призначений іншому, і коли Олесь і пес зустрічаються, то наче єднаються дві половинки, між ними виникає телепатичний контакт, і ця розмова сповнена глибоких і щирих емоцій.
Так справджуються мрії...
Наостанок хочу сказати, що наприкінці книги вміщено дуже цікаву психологічну статтю про дитячу самотність, яка написана так, що її зрозуміє дитина, але водночас така стаття змусить замислитися й батьків про те, що насправді відчувають їхні діти. Проблема самотності, на жаль, актуальна у наш час.

Висновок: Глибока психологічна казка, яка має багато підтекстів і може стати місточком між самотніми дітьми і надто заклопотаними батьками.

Наталія Дев'ятко

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли і відгуків.
 

Немає коментарів:

Дописати коментар