четвер, 17 грудня 2020 р.

Ірина Мацко «Перехідний вік... моєї мами»


 

 Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – психологічна проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре

 

Ірина Мацко. Перехідний вік... моєї мами. – К. : Академія, 2016. – 128 с.

 

Підлітковий вік вважається найскладнішим у житті людини. Чого тільки не кажуть про нього, але насамперед він важкий для оточення підлітка, який вже перестав бути дитиною, але ще не став дорослим. А якщо подивитися з іншого ракурсу? Чи просто підлітку у ці роки? І найголовніше, чи лише підліток змінюється психологічно? Чи ці зміни торкаються всіх, хто потрапляє в поле впливу вчорашньої дитини?

От у цьому всьому і можна розібратися, читаючи цю книгу.

Аліні тринадцять років, вона скромна, тиха і нібито звичайна: "Її ніколи не видно і не чути, хоч зріст у неї – метр сімдесят п’ять. Вона переконана, що є недоладною незграбою. Найвища у класі, задовгі руки, сутулі плечі. І непереборне бажання здаватися меншою, заховатися за однолітками й розчинитися серед них. Та це мало допомагало, навіть навпаки. Іноді Аля готова була провалитися крізь землю чи втекти на край світу" (С.5).

Дівчинку переслідують негаразди і проблеми: ледь не зламала руку, батьки не купили велосипед, прищі на обличчі, критичні дні, окуляри заважають, а без них бачиш погано, і є ще багато іншого, чому не так просто дати раду. Їй усе в собі не подобається, а щонайперше ім’я Аліна – "як масло розмазане" (С.6). Хтось скаже, що це типово для підлітка, який виростає зі свого попереднього життя, але спробуйте самі це все пережити!

Дуже цікава в Алі подруга – Марта, яка всім хвалиться і вважає будь-що, зроблене нею, шедевром. Вони навіть зовні повні протилежності – висока Аліна і маленька, як мишеня, Марта. Так теж нерідко буває, що для допомоги становлення своєї особистості підсвідомо підліток звертає увагу на свою повну протилежність. Хоча іноді такі експерименти можуть закінчитися недобре, особливо коли між такими подругами з’являється заздрість. Добре, що між цими дівчатами до такого не дійшло, хоча іноді їхні стосунки дуже непрості.

Аля настільки не бачить себе, що не розуміє, наскільки симпатична. Вона не помічає знаків уваги хлопців до своєї персони, сприймає їх як кпини і дрібні капості. Але ж і хлопці у цьому віці теж тільки вчаться проявляти свої симпатії. І не завжди це виходить вдало.

З іншого боку, супроти підліткового світу, – дорослі, особливо яскравий образ мами Аліни. Дорослі критикують "погані" звички своїх дітей, яких знаходять повний набір.

На початку твору читачам представляють усіх членів родини Алі. І вже у цьому представленні видно, наскільки складні стосунки у мами з донькою: "Маму звали Таня. Вона страшенно переживала з будь-якого приводу, навіть через дрібниці, і відразу летіла допомагати. Навіть якщо Аля не хотіла тої допомоги. Найбільше дівчина прагнула самостійності, адже вона – вже не дитина. І... щоб мама не штрикала її постійно в плечі. Від цього, здавалося, вже дірки під лопатками. Та хіба мамі поясниш? "Вирівняй спину!" – ця фраза звучала, напевно, сто разів на день, Аля вже на неї майже не реагувала. А ще мама постійно хотіла все знати, і здавалося, що вона не проти залізти навіть у думки Алі. "Для чого їй це? – не розуміла. – Дорослу людину так контролювати? Ну дитину, колись давно... Але ж уже дорослу..." Часом пробувала змиритися, але все частіше це її дратувало, тому Аля могла відповісти зовсім грубо" (С.8).

Ще непростіші стосунки у неї з батьком:

"Він любив довгі нотації і часом зовсім виносив мозок своїми повчаннями. А бувало так закрутить розмову, що вже ні Аля, ні він не пам’ятають, з чого все почалося. І тоді Аля погоджувалася з ним. Просто так, щоб більше не чути нотацій, і вже не важливо, про що йшлося.

На щастя, батько був завжди зайнятий якоюсь роботою або занурювався у комп’ютер, тому говорили вони рідко. Іноді Алі не вистачало спілкування з ним, але сказати про це не наважувалася – боялася його роздратування. А часом у мріях перед сном уявляла, що вони разом довго-довго розмовляють, що він хвалить її, а очі тата сяють від гордості й захоплення нею" (С.9).

А ще є бабуся: "Здається, бабуся жила для того, щоб усіх повчати та розповідати, як потрібно чинити. Ну й справді, хто ж як не вона має все знати, адже найстарша. Дарма, що тепер – інший світ, а вона багато в чому геть не тямить. Бабуся Совість компенсувала це своїми непохитними переконаннями" (С.9).

І дідусь, що любить розповідати повчальні історії, які Аля вже всі знає напам’ять.

Впізнали себе? Хтось в образі цієї мами, хтось в образі батька чи бабусі, а хтось – дівчинки. Всі вони поводяться недобре, бо між ними немає нормальної комунікації. Важко у такому світі жити.

Якщо змінюється молоде покоління, то автоматично перерозподіляються ролі у родині, і дорослим доведеться з цим рахуватися. У стародавньому Китаї навіть був такий ритуал – зміна імені, коли син ставав батьком, а батько дідусем. Так легше пережити серйозні зміни. До речі, батьки Алі наприкінці теж вигадали цікавий ритуал, за суттю дещо схожий – подарували доньці книжечку, де записані права та обов’язки Алі, написані "маминою рукою", і "ще один аркуш – путівка в дорослість" (С.126), який дівчина має заповнити сама з відчуттям відповідальності за свої вчинки.

Молодшим не треба сприймати ці зміни як зменшення або й відмову від контролю. У житті дорослих не менше обов’язків і правил, ніж у дітей, хоча вони більш мобільні і фінансово незалежні, бо працюють, а не навчаються. Водночас саме дорослим доводиться думати про прожиття, а підлітки ще фінансової проблеми позбавлені. Все складно і в кожного своя правда. Аля переконана: "доки вона [мама] не погодиться, що вона вже доросла, ніякого порозуміння не буде" (С.25).

А в мами своє бачення проблеми: "– Але ж як інакше? – мама виливала душу тітці Стефі. – Ще недавно моя дитина з ангельськими оченятами, що пахла, як троянда, перетворилася на крикливого конфліктного їжачка. Не хоче ні читати, ні вчитися, не відводить очей від планшета" (С.25).

І от як бути, якщо покоління між собою не спілкуються, не говорять про свої проблеми, не шукають порозуміння? Але ж саме в цей час закладаються стосунки між батьками і дітьми на все подальше життя. Тітка Стефа дуже мудра, а її порадами варто користуватися більшості дорослих. Як вам, наприклад, така?

"Не пробуй відібрати планшет і нав’язувати книгу – безрезультатно. Щоб в Алі визріло свідоме ставлення до життя, їй потрібна певна свобода. Сама знаєш, через деякі речі варто пройти в тринадцять, щоб вони не наздоганяли в двадцять. А діти, з якими носилися, яких від усього відгороджували, зустрівшись з реальним життям, зовсім не вміють ним розпоряджатися, не знають, як жити своєю головою. Спокуси треба перерости, як дитячі хвороби. Так що надмір контролювати її не варто, бо ще більше бунтуватиме" (С.27).

Та й згадані книги "Правила життя з підлітком" і "Час дорослішання" не будуть зайвими. Зараз, на щастя, можна знайти багато розумних книжок з практичної психології, які допоможуть розібратися в собі.

Ось, наприклад, чи багато хто розуміє, що постійний контроль і нагадування щось зробити або не зробити, одноманітне говоріння про щось спонукає робити наперекір чи не робити взагалі? Або що образа стає зброєю проти сюсюкання? Але дорослим особливо важко все це усвідомити, коли справа стосується їхніх дітей.

Окрім того, саме у цьому віці у підлітків починає стрімко змінюватися тіло, про що також іде мова у цьому творі. Наприклад, дуже невчасно починаються місячні, особливо коли вони йдуть вперше. Або проблеми персоніфікуються – у класі Алі є Свєтка, у якої за літо сильно виросли груди, і тепер вона копіює звичку вчительки (щоправда, у тої четвертий розмір), постійно поправляючи шлейку від ліфчика. На що, звісно, реагують хлопці (С.17). Цікаво, що людина з такою демонстративною поведінкою більш здатна на хитрощі і підлості, щоб досягти бажаного, ніж інші, умовно тихі і скромні.

А у хлопців свої проблеми – наприклад, зміна голосу, над чим сміються дівчата, і що дуже сильно дратує однокласників, а от пушок над верхньою губою – то предмет для гордощів.

Вчителі ж цих змін не помічають і поводяться з восьмикласниками, ніби нічого не відбувається. Підлітків змушують співати дитячі пісеньки, вичитують біля дошки як маленьких. У школі, де все таке одноманітне, підлітки проводять більшу частину життя. Тому вчителі можуть стати у ньому дуже важливими. Не лише у доброму сенсі, це як фігури, без яких не буде шкільного дня, але з якими також часто не налагоджена нормальна комунікація. Саме тому вчителі стають героями історій, які переповідаються з покоління в покоління, і мають прізвиська. Це підсвідоме бажання отримати владу над дорослими завдяки Слову, що має дуже глибоку, архаїчну традицію.

Ось один із таких прикладів, де бачимо ще й приклад заздрості вчительки до молодших, що, на жаль, на пострадянському просторі трапляється досить часто:

"Тюлею вчителька трудового стала вже давно. Таке прізвисько до неї прилипло ще років надцять тому і передавалося, як в естафеті, від старших до молодших. Трапилося це після однієї історії на уроці, коли вона відчитала восьмикласницю за те, що прийшла в довгій обтягуючій сукні. У дівчини був день народження, і вона вирішила одягтися святково. А Тюля зі своєю вагою більше ста кілограмів чіплялася до всіх, хто мав гарну фігуру. Школярка, тоненька і струнка, викликала у вчительки роздратування. Вона довго її ганьбила через нерівний шов, який необхідно було прокласти під час уроку, а тоді, поставивши двійку, кинула:

– Краще б ти уроками займалася, а не вдягалася як тюлька!

Дівчина розплакалася, бо це було геть несправедливо, а учні відтоді почали називати вчительку Тюлею" (С.20-21).

Це час, коли знецінюється майже все, переглядаються пріоритети. А найбільше втрачається цінність навчання, бо школа сприймається як каторга. І в тому є трохи істини: "Обійшовши по колу всю школу та дочекавшись дзвінка на урок, подалася на найвищий поверх у найбезлюдніший закуток, де її ніхто не помітить. "А якщо й так – вигадаю щось. І нащо та школа? От бабуся була відмінницею, і що тепер? Плачеться на своє життя, на малу пенсію. Чи мама – вічно жаліється на життя, роботу, а була однією з найкращих у школі. Що їм дало те навчання? Та й татові не пригодилося..." – такі висновки здавалися їй цілком правильними" (С.37-38).

Дуже добре, що у батька на це є контраргументи, бо він сам неодноразово замислювався над такими речами: "Напевно, знаю і відповідь – для себе. І відповідь проста: для того, щоб бути розвиненою людиною, цікавою, впевненою. Як показує життя, бездарі і неуки добиваються успіху, але ненадовго. Та й успіх їх – часто сумнівний. А здобуті знання і  розвинений талант ніхто не забере" (С.40).

Ця книга, не зважаючи на досить велику кількість персонажів, сприймається як внутрішній діалог, і це дуже цікава форма, яка допомагає читачам краще розібратися в собі.

Середня і старша школа – це час перших симпатій, й у цьому творі теж є кохання. Від дотику до руки Сергія дівчину наче вдаряє струмом, а тіло наповнюється трепетом. Коли ж хлопець застудився, Аля часто навідувала його, піклувалася. Цікаво, що в образі Сергія, окрім щирості та інтелекту, закладено ще одну важливу ідею, пов’язану з розвитком особистості. Це читання: "Я повернувся з-за кордону – батько на заробітках, то я влітку йому допомагаю. Там читання справді в моді – купа проектів, де навіть можна виграти безкоштовну поїздку на всю сім’ю. Та й до того, хто багато читає, зовсім інше ставлення – поважають" (С.48).

Сподіваюся, що і наша країна невдовзі до такого доросте, бо книги справді дуже гарно розвивають людину.

Батьки люблять свою донечку, хоча страшенно хвилюються за неї. І саме тому трохи допомагають її дорослішанню. Вперше у житті вона їде у міжнародний табір на три тижні в лісі, живе у досить спартанських умовах, як ви розумієте, й практично без контролю дорослих... Це і спокусливо, і радісно, і страшно. Але інакше цей процес затягнеться для всіх і буде ще болючішим.

Саме тому влітку Аля відпочиває у такому таборі, і це друга половина історії з її непростого підліткового життя. І ось там може бути все: і перші серйозні танці з хлопцями, і непрохані поцілунки, й міцний алкоголь. Це небезпечно, але необхідно. Що там казала тітка Стефа про спокуси, які необхідно подолати?

Щоб зрозуміти, що "кохання – це і повага, довіра, підтримка", коли "ви просто дихаєте однаково і не можете жити одне без одного" (С.55), а не бурхливий секс, треба щонайперше закохатися, тоді все стає на свої місця. Щоправда, це поки досвід не самої Алі, а її мами. В Алі все попереду, але дуже скоро – побачення, квіти, спілкування...

Головне ж у такій подорожі – це випробування почуттів відстанню. Знаходячись далеко, маючи можливість лише раз на добу зателефонувати рідним (яка гарна новітня традиція!), починаєш по-справжньому цінувати і розуміти, кого і чому любиш у цьому житті. І набагато краще усвідомлюєш себе як особистість, свідому, незалежну, неповторну.

І водночас така екстремальна подорож – це природа, повітря, птахи, ліс, стрибки через багаття і зовсім... зовсім інше життя, таке небуденне і різноманітне. Це гарний, концентрований досвід, необхідний юній людині.

Саме у ці роки починається найголовніша робота над собою, те, що іноді називається психологічною ініціацією. У цьому творі ця ідея розкривається через зрозумілий і простий образ:

"– Я так... просто. От камінь знайшла. Такий цікавий. Може, ви знаєте, що це?

– Це коштовний камінь, тільки не оброблений. Над ним ще працювати треба, щоб став справжньою дорогоцінністю. Це як і в людському житті – кожна дитина має прихований потенціал, як той коштовний камінь, але не всі здогадуються про це. Лише щоденна праця над собою, навчання, самовдосконалення вигранюють його, і зрештою людина стає діамантом. От і знай, що у тобі є той камінчик, і що б не трапилося, він зберігає свою цінність. Та лише ти можеш зробити його діамантом" (С.81).

А ще перехідний вік – це час, коли дорослі згадують свою молодість, знову переживають важливі ситуації і перші сильні почуття, переосмислюють їх і діляться досвідом, якщо між ними і їхніми дітьми вдалося налагодити комунікацію.

Іноді важливо просто говорити. Мама Алі просить допомогти їй, бо вона дуже втомилася  від роботи, дому і постійних турбот: "Просто розмовляй зі мною. Про свої переживання, проблеми, мрії, турботи. Якщо я не буду знати, як допомогти, переживатиму. Ти тільки не віддаляйся, я люблю тебе, донечко" (С.55-56).

Невже насправді усе так просто?.. І водночас це подвійна спокуса: для батьків – жити не своїм, а насамперед життям дитини, а для дитини – перекласти відповідальність за свою долю на старших. І цю спокусу усім також потрібно здолати, щоб бути друзями.

Ніхто з підлітків, який почав хоч трохи усвідомлювати себе як особистість, не радітиме від надмірного піклування. Хоча декому так простіше жити. Як, наприклад, імовірно, Сєні або Сєнєчці: "Цьому за дорогу мама телефонувала разів зо п’ять і довго "Сєнєчкала" в трубку, чи той поїв і чи не болить у нього щось часом" (С.60).

До речі, це дуже цікавий фрагмент для дискусії, а що у цій ситуації відчуває, на думку читачів, цей хлопець? І як би вони поводились у такій ситуації?

І саме в цей час починаєш помічати біля себе нових людей, які стають твоїми вчителями. Дехто надовго, а дехто для того, щоб іноді за одну розмову, яку пам’ятатимеш протягом багатьох років, передати тобі щось важливе. В Алі теж є такий вчитель. Це дядько Степан, у кого своя цікава життєва історія. Це він порівняв життя з дорогоцінним каменем, але це не єдиний приклад його ненав’язливого навчання: "Аля врешті залишилася наодинці і дістала записку. "Не розмінюйся на дрібниці і поважай себе, пам’ятай про свою цінність та умій бачити головне, не зациклюйся на дрібницях, а відкидай їх, як сміття", – було написано на клаптику паперу, який дав їй дядько Степан" (С.85).

Аля не уявляє, наскільки три тижні життя у міжнародному таборі змінять її, і наскільки зміниться її статус у школі після такої подорожі. Вона стане помітною, бажаною співрозмовницею, а всі її комунікативні зв’язки з однокласниками (і не тільки) стануть іншими. Але не всі вони будуть щирими та доброзичливими, і це новий етап досвіду дорослішання, на якому також доведеться навчитися цінувати власне життя і майбутнє та краще розуміти, що таке небезпека.

Тонка, глибока, але цілком зрозуміла психологія, багато емоційних відтінків, трохи життєвої філософії – ось основа цієї повісті. Вона правдива, щира і водночас проста, завдяки чому текст можна читати на різних рівнях.

А щодо перехідного віку, то він буває не лише у підлітків. Він є з нами постійно, коли ми або наші близькі змінюються. І це цілком нормально.

 

Висновок: Хоча повість невелика, але в ній дуже чітко і повно розкриваються проблеми перехідного віку. Вона навчає порозумінню, тому її варто читати як підліткам, так і дорослим.

 

Наталія Дев'ятко

 

Інші думки про книгу:

Оксана Панько, Тетяна Качак, Наталя Марченко "Мацко Ірина. Перехідний вік... моєї мами" - http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/419

Наталя Баранова "Кризи і радощі перехідного віку" - http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2018/07/03/091624.html

Ірина Руденко "Відгук на книгу Ірини Мацко «Перехідний вік моєї мами»" - http://ukrainka.org.ua/node/7303

Марія Морозенко "Ірина Мацко «Перехідний вік... моєї мами», Сергій Гридін «Не-Ангел»" (фрагмент) - http://urccyl.com.ua/aktualno/aktualni-dumky/item/marija-morozenko-irina-macko-perekhidnii-vik-mojeji-mami-sergii-gridin-ne-angel/

 

Немає коментарів:

Дописати коментар