понеділок, 17 грудня 2018 р.

Юрій Ячейкін «Агент візантійської секрети»


Категорія – реалізм, переклад
Вік основної аудиторії – від 12 років
Жанр – пригодницька проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано


Юрій Ячейкін. Агент візантійської секрети. – К.: Зелений пес, 2004. – 192 с.

Недолуга фентезійна обкладинка, але одразу цікавий текст всередині. Схоже, що проблема невідповідності обкладинки і тексту у цій серії має космічні масштаби.
З цим твором мені хотілося сперечатися, і чи на користь це книзі, спробуємо зараз розібратися.

Починається книга з печенізького набігу на українське селище. Бачимо ми це здебільшого очима ворога, який представлений вже літнім, м’яким чоловіком на ймення Курсак. Печенігу дуже потрібен ясир. Оскільки точка зору специфічна, сум і біль за загиблими селянами частково нівелюється.
Психологія ворога подається автором зовсім не так, як це варто було б робити, зважаючи на те, що він є загарбником або, як сказали б у ті часи, татем. Наприклад:
«Ні, таки щастить Курсакові! – похвалив себе печеніг. – Впіймав хлопця, а його мертва мати подарувала за це ще й коня! О-хо! Ось він – кінь!» (С.8).
Автор таке сприйняття реальності ніяк не коментує. І це не випадковий ґандж.
Філософія, закладена у книгу, перший раз показана через думки печеніга.
«Не злий був старий кочівник і до хлопця звик, що й сказати. Та життя лихе: щоб собі зробити добро, треба іншого скривдити. Так завжди було, тому по всіх країнах і мечі кувалися, і коні для батирів випасалися. Не привіз би Курсак цього малого, довелося б йому продати до Шурханового гарему власну красуню-онуку, щоб інших прогодувати, а то й самому податися в кабалу. Лихо панує у світі і керує всіма вчинками людськими!» (С.21).
Так от – ніхто із цією несправедливістю не бореться. Жоден із героїв навіть не думає про таку можливість.
І ось у полон до печеніга потрапляє головний герой – підліток Божедар. Далі звична схема: продаж людини як товару, й опиняється хлопець у візантійській секреті – тодішній суперспецслужбі. Йому змінюють ім’я – тепер він називається Феодором. Серйозно корегують особистість, роблять із цієї дитини, як і з інших хлопчиків, бездумну зброю.
Добре прописаний сам процес виховання такої підконтрольної особи: через агресію, голод, холод, страх, психологічне відчуження, коли людина людині вовк. Дуже сумно, що хлопці не спробували підтримати один одного та об’єднатися проти системи. Схоже таку бунтівну поведінку автор не розглядає, а ось образи старших спецслужбовців дуже привабливі та яскраві.
Особисто в мене виникають підозри, а чи автор сам якимось чином не причетний до якоїсь такої служби, якщо у тексті прописане таке ставлення? Бо спецслужбовці величні, розумні, цікаві...
Велич візантійських спецслужб і владність великого міста протиставляється дрібності батьківщини і селища, де народився Божедар. Не на користь рідній землі, звісно.
Дітей поселяють подалі від людей, щоб на них не впливав зовнішній світ і не заважав психологічній обробці. Про це варто прочитати, щоб зрозуміти, як насправді працюють спецслужби, бо методи з давніх часів не змінилися. Не треба й сподіватися, що хоч хтось із хлопців мав силу бодай намагатися боротися за свободу власної волі і рішень.
Ще не міцним духом, амбітним агентам вкладається в голову, що вони особливі, еліта, і тому заради блага держави (бо іншого блага не існує) мають право на будь-які вчинки, хай би вони і вважалися у цивілізованому світі злочинами та підлягали смертній карі. Вони – космополіти, основа держави. Але не треба розумній людині пояснювати, основою якої держави можуть бути космополіти. Небезпечно бути сусідом такої безнаціональної держави в усі часи.
А зараз я наведу ще один показовий фрагмент стосовно цього:
«Закінчував аколіта завжди однаково:
– Порівняно з державою ромеїв, усі інші країни – збіговисько темних неуків. Порятунок для них один – покора Візантії, бо вона найбагатша, найбільша і наймогутніша держава. Вона усьому світові несе благо освіти і порядку. Кожен, хто вірою і правдою слугує імператорові, щасливий, бо має від щедрот божественного василевса золото, коня і зброю, гарний дім з дужими рабами і коштовний одяг. І простий ромейський люд схиляється перед слугою самодержця...» (С.45).
Суто дежавю, тільки номер нині у «Рима» інший.
Коли підлітки трохи підростають, їм починають давати різноманітні важливі завдання. Серед яких і безжальні вбивства – потай, з отрутою, у чітко визначений час, коли це потрібно політично. Заради політичної доцільності відбуваються зради, робляться підкупи, як окремих людей для вербовки, так і правителів, у жертву приносяться люди і, навіть, цілі міста, народи, країни... Засоби різноманітні, але усі огидні, і це теж варто прочитати, щоб знати, як працюють спецслужби, бо в книзі добре прописані методи впливу спецслужб та етапи їхньої роботи.
«Задля святої справи усі засоби гарні» (С.61), особливо коли це стосується «земель варварів», тобто, усіх земель, які поки не входять до імперії.
Це доламує понівечену психіку людини, але автор навіть словом не натякає про наслідки, які слідують за подібним. Його агенти стійкі та ідеалізовані, хоча психологічно це не достовірно.
Не може психічно здорова людина тривалий час бути «людиною без тіні», «людиною ночі». І ні в якому разі не може бути такий герой позитивним образом. Окрім того, треба пам’ятати, що розкритих агентів секрета не рятує. Також не треба нагадувати, яка держава має традицію відмовлятися від своїх людей, будь то працівник спецслужби, військовий чи хтось інший.
Влада цінна лише тоді, коли владар не переможений. З тими, хто не впорався з підступною конкуренцією і втратив крісло, розправляються нещадно. За останні три століття «пурпурової хвороби» (так поетично названі убивства) чого тільки не було:
«Лише вісім володарів загинули на війні або внаслідок нещасного випадку. Ще менше – від хвороб або старості. Інших примусили зректися, замордували, скалічили, отруїли, задушили в ліжку, зарізали, засліпили, поховали гнити заживо в кам’яних мішках на Принцевих островах» (С.89).
Ви ще хочете під крило такої «просвітленої» країни із подібними традиціями? Я – аж ніяк.
Маю ще сказати про кількох цікавих персонажів. Це батько Божедара – Ілля Муромець. З яким візантійська спецслужба обманом змусила на смерть битися свого юного агента.
А ще образ справедливого великого князя Володимира, дуже схожий на сучасний стереотипний образ американського президента. Живі люди такими не бувають. Особливо це дратує, якщо знаєш про цю історичну особу трохи більше за стандартний радянський шкільний історичний курс. Тут же Володимир змальовується як шляхетний «збирач руських земель», як той, що подолав багатобожжя заради власної одноосібної майже божественної влади, – і це теж подається як ідеальна модель поведінки.
Головному герою вдалося позбутися облуди маніпуляцій спецслужб і їхнього виховання. Це велике диво! І яку нагороду отримує Божедар від своєї долі та від оповідача? Чи нарешті зможе жити чесним щасливим життям без брехні та масок? Ні, не судилося йому це, бо тепер його просять стати подвійним агентом і вже працювати на Русь.
Змальовується цей вибір без вибору як подвиг, бо відмовитися – зрадити батьківщину. Хочеться брудно лаятися, коли бачиш таку вишукану маніпуляцією читачем у дитячій книзі.

Висновок: На перший погляд книга цікава, але коли починаєш її аналізувати, чітко бачиш, наскільки хибні моделі поведінки вона закладає в голову юному читачеві. Знайомитися із цією книгою варто лише дорослому читачеві, який прочитає її критично і не як художній твір.

Олена Кравець

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.

 

Немає коментарів:

Дописати коментар