Катерина Паньо «Цвіт мандрагори»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано

Катерина Паньо. Цвіт мандрагори. – К.: Грані-Т, 2010. – 96 с.

Чи то «Цвіт мандрагори» – третя книга циклу, у якомусь щось таки мало вилюдніти, чи то вона просто найкортша, але саме від цієї частини враження найпозитивніші. Може, саме через те, що тексту менше.

Дивлячись на обкладинку, думаєш, що зустрівся із чарівною захопливою казкою, але це відчуття оманливе. Мила жовта істота, він же Лулука, не поведе читачів у казку. Саме по цій книзі найбільше видно залежність циклу від відомих Муммі-Тролей. Схоже на спробу зробити подібну сімейку, але так, щоб вони розмовляли українською. Не на українському ґрунті, а саме українською мовою, бо більше ніщо цю книгу до українського простору не прив’язує ані ідейно, ані стилістично, ані метафорично.

Бачимо вже звичний для циклу сюрр, хоч і не такий концентрований, як у «Сонечку для мами Лу» та особливо у «Полюванні на сліпса». Так само майже нічого не пояснюється, а логіка тексту постійно втрачається.

Вибачте, то я перейшла до висновків про твір. Повернемося до початку.

Вже на першій сторінці зустрічаємо дуже «глибоку» думку:

«Сьогодні я прокинувся з думкою: а раптом ми підемо на прогулянку й на лузі зустрінемо друма...» (С.6) – непокоїться найменший з лулук Крихта Лу.

Герої на ці слова не реагують, а авторка не переймається, що ані тут, ані далі так і не пояснить читачам хто такі «друми». І згодом сам же Крихта Лу звинувачує професора Глючкінса, що друми (вони ж друли) – «чергова вигадка його науки» (С.10). Хоча, складається враження, що саме він тих істот вигадав.

Але замість друмів-друлів у ліс приходять замахайці.

Від самого початку відчувається наближення біди, її дух просто витає у повітрі. Мама Лу відчуває це навіть у побуті по здрібнілих пиріжках. А коли ж приходять замаханці, то виявляється, що вони схожі на людських дітей, майже немовлят, які нещодавно навчилися ходити і ніколи не подорослішають.

Ось як вони виглядають:

«Лулука оглянувся й завмер із відкритим ротом. Просто над ними стояв замахаєць. На його писочку – круглому й червонощокому – розпливалася щаслива посмішка. Лулука теж уважно розглядав замахайця. І до чого ж ця істота була незграбною! Пухкі, але доволі довгі руки, круглий животик, очі-гудзички – і зовсім без шерсті. Лише на голові легкий пушок – як у кульбаби» (С.18).

Дивна конфліктна ситуація між вигаданими істотами «з шерстю», які мешкають у Плесі, і нібито дітьми. Вам так не здається?..

Зрозуміло, що від цієї безтямної навали немовлят, яким нічого неможливо поясними, і з якими не реально домовитись, у мешканців Плеса просто голова іде обертом. Ужитися разом із замахайцями вони не можуть, прогнати їх також. Безтямні діти-замаханці – це реальна небезпека для здоров’я і життя інших.

Із замахайцями хоч трохи можуть спілкуватися Крихта Лу, бо він теж дуже маленький, та мама Лу, оскільки вона є втіленням материнської любові. Всім іншим це не дано, й агресія мешканців Плеса зростає з кожним днем.

Ситуацію вирішують лулуки. А хто б сумнівався, якщо вони головні герої? Не дарма ж тато Лу як Господар Коріння і Старший Лулука відповідає за Плесо і тому бере на себе відповідальність за важливі рішення. Малий же Лулука відводить замахайців у ліс і залишає разом із розквітлою мандрагорою. Подальша доля замахайців нам невідома, та все подається так, ніби нічого страшного з тими дітьми не сталося.

Але мене шкрябнуло дещо інше, коли у тексті з’явилася філософія. Виявилося, що замаханці були цілком нормальні, жили весело й безтурботно, «будували хатки з піску, смажили біфштекси з липових листків на сонячних зайчиках, і їли їх, наколовши на соснові гілки» (С.44).

А тоді замахайці побачили щось надзвичайне (імовірно, саме розквітлу мандрагору), і так зраділи тому, що захотіли бути щасливими завжди. Замахайців почули: натякається, що Бог, хоча у змальованому світі немає релігії, й замахайці отримали бажане. З того дня вони абсолютно щасливі, бо не пам’ятають, що було вчора. Кожен новий день для них повний нових вражень.

Мене від такого «щастя» просто морозом пройняло. Це прокляття якесь, а не щастя. Але аналізу ситуації та її осмислення у тексті немає, просто констатація факту.

Та й саме звертання до релігії у казкових творах для дітей, як на мене, майже ніколи не виправдане. А якщо замахайці – це метафора «сонячних дітей», то це так само погано зроблено.

Окрім родини лулук, які здаються цілком нормальними, читачі знову зустрічаються з професором Глючкінсом, Гримзою, Мурлою, Брикулем, Нушкою та іншими, абсолютно дивними мешканцями Плеса. Й усі ці мешканці, щиро кажучи, ні до чого не придатні. Вони просто є і просто дивні.

Нушка взагалі з друга несподівано перетворюється на незрозумілу чорну істоту з дивовижними, в якій особливої ночі втілилася пітьма. Вона навіть так регоче, що від її реготу «здригається пітьма навколо» (С.69). Ці всі зміни також ніяк не пояснюються.

А Той, Хто Кричить Уночі, ким у Плесі лякають дітей, виявляється, так «співає», ще й переймається, що «ніхто нічого не тямить у справдешньому вокалі» і його «кар’єра завершена» (С.86).

Та й філософія самих лулук... Наведу фрагмент одної розмови:

«– Такі вузли мене колись навчив в’язати один знайомий Брикуль, – пояснив тато Лу. – Вони називаються морськими. Море в нас над головою, тому морській вузли допоможуть нам до нього дістатись.

– А де навчився в’язати ці вузли брикуль? – спитав Лулука. – Він був у морі?

Тато Лу стенув плечима.

– Розумієш, сину... Він справді чимало знав про море та вузли. Але де ти бачив брикуля, котрий хотів би здійнятися високо над землею?

Тато Лу мав рацію. Таких брикулів Лулука не бачив ніколи.

– А це був той самий брикуль, який одного разу пішов геть із Плеса лише з вузликом за спиною? – спитав Лулука.

– Звісно, що ні, – відповів тато Лу. – Хіба ж може хоч хтось – навіть брикуль – повернутись із моря й залишитися таким самим, як той, хто все життя прожив у Лісі?

– А куди ж подівся ТОЙ брикуль?

– Знаєш, малий, – сказав тато, поглядаючи в небо, – море – це дивна штука. Про нього нічого не можна сказати напевне. Принаймні, поки дивишся на нього знизу» (С.24-25).

І як такий заплутаний у смислах текст сприймати дитині? Як розуміти це небо-море? Зрозуміло, що нічого цінного для розвитку сюжету наведений фрагмент не дає. Окрім того, у книзі доволі помилок. Лише у цьому фрагменті мені довелося у цитаті виправити три пунктуаційні помилки.

А те, як червоною ниткою проходить ідея, що мандрагора, коли зацвіте, обов’язково після того помре... Постійна присутність у тексті смерті неабияк гнітить. Коли мандрагора відцвітає і вмирає, Лулука ховає закопую свою квітку.

«Тоді Лулука спинився. Замахайці, налякані, розгублені й страшенно втомлені, відстали десь у пітьмі. Лулука відчував, що вони десь неподалік – поснули, а може, просто заціпеніли від жаху. В Лулуки не було сил думати про них. Він викопав ямку й поховав у ній свою квітку. Він не знав, як це зробити належним чином. Мабуть, потрібні були чорні стрічки й красива промова. Але ніч довкола була такою чорною, що потреба в стрічках видавалася смішною. А той, кому належало виголосити промову, був надто засмученим, щоб відкрити рота і щось говорити. Найбільше, на що він був здатен – це гірко розплакатися. Мабуть, він так би й вчинив, але миттєвий і глибокий сон звалив його з ніг. Лулуці здалося, що квітка зів’яла надто швидко. Але його втома була дужчою від думок» (С.65).

І, хоча психологічно стан героя переданий достовірно, за смертельним переходом починається настільки незрозуміла магія, що вона нівелює достовірність і без того сумнівних для дитини емоцій. До самого кінця текст потопає у сюррі і стає зовсім беззмістовним.

Заради справедливості, треба сказати, що у творі є цікаві і важливі думки, як, наприклад, про те, коли людина (тобто, лулука), дорослішає і перестає літати. По-суті, це метафора дитинства з його дивами і мріями. Та й сам мотив дорослішання обіграється досить цікаво в образі Лулуки. Або конфлікт між замахайцями та мешканцями Плеса, коли ні за яких умов не можна відповідати злом і жорстокістю, бо Ліс і Річка для всіх. Особливо коли тобі заважають жити не з лихої вдачі, а лише через те, що інколи не подорослішають. Абсолютно позитивні, майже ідеальні мама Лу і тато Лу. Він серйозний і відповідальний, вона лагідна і любляча. Родина лулук може слугувати ідеальною моделлю сімейних відносин.

Але ж форма, у якій це подано... Важливі смисли тонуть у сюррі та несуттєвих деталях.

Висновок: Хоча ця книжка, на мою думку, найкраща у циклі, але вона також зовсім не дитяча і може викривити сприйняття світу через надмірне використання сюрру у тексті.

Яна Стогова

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.