понеділок, 11 листопада 2019 р.

Олексій Огульчанський «Скарб Солоного лиману»



Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре


Олексій Огульчанський. Скарб Солоного лиману. – К.: Грані-Т, 2012. – 116 с.

Перевидання вітчизняних книг для дітей – це завжди ризикована справа. Особливо, коли мова іде про реалістичні книги, бо з часом їхня стилістика, темп, ритм і динаміка перестають відповідати вимогам сучасності.
Але книга "Скарб Солоного лиману" мене неабияк здивувала і потішила. У ній немає нальоту радянщини, її не хочеться відкласти. Навпаки – твори, написані задовго до народження теперішньої аудиторії, вражають глибокими смислами і цікавими сюжетами. Особисто мені захотілося побувати у тих місцях, де відбувається дія, і дізнатися, чи насправді там саме так, як описано у книзі; подивитись, чи дійсно світиться фосфоричним холодним полум'ям пісок із Солоного лиману, а тополі Чорномора на Тополиній затоці, певно, вже й немає на світі...

До книги увійшли дві повісті – "Скарб Солоного лиману" і "Дарунок Кніповіча".
Спочатку розповім про першу повість. Двоє школярів поїхали на Солоний лиман. Але не просто так, а в надії упіймати рідкісного метелика, найбільшого в Європі, – Мертву голову.
Друзі дуже різні. Ігор, він же Ірвик, – акселерат-оригінал, наприклад, його ранець – то справжній пошарпаний бізон, на якому взимку можна з'їхати зі снігового замету. Натомість Сергій, від чийого імені йде оповідь, менш розбишакуватий, інтелігентний хлопчик.
Солоний лиман – це цілий світ зі своїми легендами, історіями і символами, одними з яких є величезні кучеряві верби, мисливське дупло з написом "Притулок Артеміди", а з нових символів – пес-моряк Шалапут та й сам його новий хазяїн, єгер дядько Карпо.
Читачі дізнаються про сильний західний вітер пунент, який потужно віє на затоку і піднімає такі шалені хвилі, що ті утворюють озера далеко від берега. У такі пастки потрапляє риба, і якщо її не визволити, то буде біда. Разом із дядьком хлопці працюють, воюють із браконьєрами, допомагають рибі рятуватися з пасток, хоча раніше останнє робили і без вказівки. Тільки прокопали свій перший рівчак до лиману, а не до моря. Що ж з того вийшло, дізнаємося лише наприкінці книги, хоча уважний читач здогадується трохи раніше, бо натяків автор залишає предостатньо.
А скільки цікавих тварин і птахів бачать хлопці на своїх канікулах – просто не перелічити. Мене ж особливо зацікавило, наскільки мстивими і розумними виявились єноти і ворони, які заманили у пастку сміливого собаку.
Ще друзі навчаються не втручатися в життя природи, бо не всяке добро призведе до гарних наслідків, і що за свій непослух птахи і тварини можуть заплатити життям. У цьому також проявляється реалістичність твору, бо у казці все було б геть інакшим.
Хоча трохи шкрябає прагнення дядька Карпа тотальної дисципліни для людей, коли він розповідає хлопцям про життя дикої природи.
У повісті "Дарунок Кніповіча" оповідь іде також від імені головного героя – Юрка, який живе у Тополиній затоці. Ця місцина славна довжелезною яскраво-золотою мілиною, на якій ростуть височенні тополі.
Юрко – дуже цікавий хлопчик. Йому від дідуся дісталась кімната з усіма речами, кожна з яких може розповісти свою історію. Особливо чіпляє дивний вітровказ – гостроморда риба севрюжка, яка чітко передбачає погоду. Та й дідусь багато пережив у своєму житті, про що розповідають його речі.
Та історії в нашому часі не менш цікаві. Цей твір також "рибний", й основна дія починається, коли на косу приїздить Мишко із собакою Пухом. Мишко – бровастий очкарик, степовик, зовсім не схожий на Юрка.
Але невдовзі хлопці потоваришують. Разом вони споглядають за життям морських мешканців через вікномор – старий ілюмінатор у морі, і вигадують, як врятувати маленьких камбаляток від ненажерливих бичків і ската.
Ця повість теж пізнавальна, бо з неї читач багато дізнається про навколишній світ, а особливо про життя пернатих і морських мешканців затоки, яка теж є цілим світом. Наприклад, хто з читачів знає, що дельфіни – хижаки і харчуються бичками?.. А про цвинтарі дельфінів, які знаходяться на суші?..
Читаючи обидві повісті, на деякий час забуваєш про технологізацію та комп'ютеризацію сучасного суспільства, думаєш про те, що новітні технології у багато чому обмежили людину. У цих повістях відчуваєш смак життя, реальності, коли не боїшся потрапити під зливу, можна заночувати у дуплі, а головними справами на майбутнє на деякий час стає порятунок риб'ячих дитинчат.
Для героїв твору цілком нормально мати колекцію ґрунтів і займатися полюванням на метеликів. А чим пишаються сучасні діти? Кількістю пройдених рівнів у комп'ютерних іграх чи знищених монстрів?
Читаючи ці твори, з головою занурюєшся у реальність, і це дуже добре. І не менше я раділа з того, що в книзі зовсім немає переляканих батьків, які постійно хвилюються, щоб із їхніми чадами чогось не трапилося. Трошки заздриш героям повістей за їхню свободу і відповідальність.
Наостанок хочу додати, що у цих повістей дуже гарна, образна мова.

Висновок: Рідкісний випадок, коли вітчизняна реалістична книга легко переживає свій час і є цікавою прийдешнім поколінням. Це чудова пізнавальна книга для дітей.

Яна Стогова

Інші думки про книгу:
Ольга Будугай "Тематичне й художнє багатство пригодницьких повістей Олексія Огульчанського для дітей" - http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/112
Юлія Кузьменко "Скарби Олексія Огульчанського" - http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/18839/
Любов Багацька "Тепер у пригоди від Олексія Огульчанського зможуть поринути й сучасні діти" - http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/06/09/144654.html
Валентина Вздульська "Олексій Огульчанський: досвід перепрочитання" - http://kazkarka.com/books/oleksij-ohulchanskyj-dosvid-perepr.html

 

Немає коментарів:

Дописати коментар