понеділок, 11 березня 2019 р.

Люба Балух «Мартусині уроки»


Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - не справило особливого враження


Люба Балух. Мартусині уроки. – Л.: Мульті-Арт, 2014. – 60 с.

Більшість із нас гарно пам'ятають, наскільки важкими були 90-ті роки минулого століття. Безробіття, злидні, бандитизм і зневіра – ось головні ознаки того часу. А з іншого боку – пишнота, багатство, розкіш і той самий бандитизм.
Писати про той час складно, особливо якщо мова йде про книгу для дітей.

Спочатку повість "Мартусині уроки" мене порадувала. Я сподівалася, що нарешті зустріла цікавий твір про ті роки. На жаль, помилилася, бо ця історія схожа на реферативний виклад історії з життя.
Це може бути історія з минулого когось близького авторці, і саме тому весь текст підпорядковується не логіці та відповідному наскрізному задуму, а схожий на калейдоскоп кольорових скелець-спогадів (як то жебрачка з покаліченою дитиною, щоб більше грошей заробляти, або історія про наркомана). Це причина, чому щось описане детально, гіперболізовано, а щось, властиве епосі, опущене взагалі.
Якщо коротко, то Марті, на той час учениці четвертого класу, від життя дісталося дуже сильно. Батько покинув родину, коли дитині було два рочки, її мама поїхала на заробітки за кордон і зникала, бабуся померла, рідні покинули. Дівчинці доводиться виживати самій.
Дитина здає макулатуру, збирає у школі недоїдки з їдальні, а голодні і холодні канікули стають для неї справжнім випробуванням.
У гуртожитку, де вона живе, немає опалення, вечорами вимикається світло. Хоча виникають запитання щодо того, чи справді дитина могла б так жити і настільки довго бути непоміченою дорослими навіть у ті часи.
З власного досвіду дитина дізнається, що таке воші, а згодом – глисти. Інформація про цих паразитів подана так, ніби й справді списана з підручника чи з інформаційних плакатів.
Та й взагалі більшість інформації показана якось "зі сторони". Читачам буде складно відчути емоції дитини, якщо замість опису емоцій через дії у творі стільки пояснень і коментарів від автора.
Дивує, що дитина зовсім неконтактна. У неї взагалі немає спілкування, окрім дружби з тваринами, яких вона взяла до себе в гуртожиток, щоб не відчувати самотність. Мені не віриться, що дитина у десять років змогла б жити без спілкування з однолітками, вдовольняючись лише кішкою і собакою. Тут немає навіть конфліктів із людьми, бо конфлікти – теж різновид комунікації. Конфлікти є тільки на початку і вони дуже фрагментарні.
Хочу відмітити ще одну деталь. Майже дочитавши до кінця, коли Марта приходить до церкви, де знаходить такі потрібні підтримку і спілкування, я, чесно кажучи, злякалась, що цей твір – різновид прославлення якоїсь секти. Особливо, зважаючи, що дитина підготована до сприйняття такої релігійної інформації – у школі є уроки з християнської етики. Реально допомагає і підтримує її жінка, яка говорить про Бога, теми програм на улюбленому радіо теж близькі до релігійних, а вже тоді у творі з'являється благодійний релігійний фонд "Карітас" (далеко не всі читачі знають, що це за організація, бо вона діє здебільшого у Західній Україні).
Але минулося, церква є проміжним етапом в житті дівчинки, що, насправді, не дуже потому на неї впливає. Ось така "клаптикова" уся ця історія, а героїня, на превеликий жаль, – якась сіра мишка, гидке каченя, з якого не виріс прекрасний лебідь.
Також для мене залишилося незрозумілим, чому дитина, на чию долю випадає стільки подоланих випробувань, не розвивається як особистість. Вона замкнена, нещасна, трохи інфантильна, а загалом – це класичний образ жертви, яку, чесно кажучи, більше кортить принизити, ніж пожаліти. У ній не відчуваються внутрішній стрижень і сила волі.
Вона представник свого "втраченого" радянського покоління, пасивного і розгубленого. Це ілюструється поведінкою однокласників Марти. Їхня вчителька з неврівноваженою психікою принижує і відривається на дітях, які не розуміють її пояснень з предмету.
Сил дорослих не вистачає, щоб приструнити нахабну вчительку. Діти ж із вчителькою навіть не думають боротися, мовчать, готові усе пробачити "аби тільки в класі був мир і до них добре ставилися" (С.46). Не заслужили такі інертні безголосі дітки ні на що інше, окрім відповідного ставлення і принижень.
Тому цілком природно, що найкращий вихід із цієї ситуації для Марти – втеча в іншу країну. Тоді багато хто так тікав замість того, щоб боротися з бандитами і будувати нову країну.
Якщо в країні погано живеться, багато обману і злодійства, це не привід тікати. Якщо корабель тоне, з нього першими біжать щури. Але їхня втеча не гарантує, що корабель загине. А що робити у тому випадку, коли щури починають доводити всім, що правда на їхньому боці, а вони насправді не слабодухі боягузи і взагалі не щури?..
Ну, не можу я прийняти втечу як найкращий вихід, хоч як там не обумовлюй таку поведінку! Не підтримую я ані Марту, ані її матір. І якщо втеча як шлях до особистого щастя – ідея цього твору, то мені прикро, що з тих лихих часів недавнього минулого авторка змогла винести лише такий урок.
Останній же фразі про любов до Батьківщини просто не віриш. Добре там, де нас немає...

Висновок: Хоча цей твір жорсткий, але чомусь сильних емоцій у мене він не викликав. Схоже, реальність була значно цікавішою, ніж те, як написана ця історія. Можливо, на основі цієї історії вийшов би цікавий роман, але у вигляді повісті з моралістичними авторськими коментарями вона, на жаль, сприймається вкрай погано.

Дарина Пилипенко


Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.



 

Немає коментарів:

Дописати коментар