Іван Андрусяк «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому»

Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – гумористична проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - не справило особливого враження

Іван Андрусяк. Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2009. – 144 с.

Сестрички Ліза і Стефа прихали до бабусі і прабабусі у село відпочивати від київської метушні. Дві непосидючі дзиги постійно знаходять пригоди на свої голови і п’яті точки. Цього разу вони вирішили втекти з дому, старанно збиралися і мріяли про пригоди, які зустрінуть їх ледь не на порозі.

Дівчат можна зрозуміти, бо про них турбуються, годують пиріжками, слідкують, щоб з малими нічого не сталося. Як так можна жити, коли навколо цілий світ? Три озера, одне з яких хоч і Жабулятник, але те, що треба у спекотну днину; на горі під назвою Замок здавна мешкає провісник, щоправда, його давно ніхто не бачив, але гору досі обходять десятою дорогою; а в кургані стовідсотково сховано скіфського Золотого коня – тільки й обирай, де знайти собі пригоду.

Книга жива, але іноді в дитячих думках зустрічаються цілком дорослі метафори, як то поєднання в одному здивуванні «козацького роздолля» і «прав дитини» (С.15).

Хто ж такий сорокопуд? Це птах, якого згадано у казці про соловейка, в кого кліщ украв голос. Чи є така казка, особисто я не знаю, але сорокопуд, який постійно супроводжує дівчаток упродовж їхньої «втечі», на жаль, грає виключно антуражну роль.

Досить багато у творі цікавих героїв, як то кішка на ім’я «З Голодного Краю», «Тямуще курчатко», хом’як «Свирид Петрович Голохвостий», а ще розумний хлопчик, майбутній банкір Тарас Дмитрович на прізвисько «Власник Трилітрового Банку». Я щиро сміялася, коли дівчатка намагалися розпалити вогнище і зварити єдине яйце, бо з харчами у поході виявилося кепсько, або відкопали замість легендарного Золотого коня іграшкового коника.

Гарно завдяки спогадам бабусь показане важке післявоєнне дитинство старшого покоління, у якому знаходилося місце і гумору (наприклад, історія про прив’язаного у школі коня, щоб уникнути складної контрольної). Та особливо вражаюча історія, коли мала дитина гралася міною і лише завдяки диву не загинула. Якими ж актуальними ці небезпечні іграшки скоро стануть на сході нашої країни, страшно й уявити...

Та є у цій книзі і дещо, про що, на маю думку, писати було не варто. Нащо розпалювати міжнаціональну ворожнечу, хай і жартома? Наприклад, дівчатка заходилися ловити небезпечного шпигуна, який вкрав секретні креслення вітчизняного літака і тепер хоче продати їх за кордоном. І не просто «чужим», як це було б цілком нормально для дитячої фантазії, а Росії.

«І тепер він скрадається до кордону з Росією, щоб там продати ці креслення, отримати багато-багато грошей і стати олігархом. А Росія знатиме все-все про наш бомбардувальник... ні, винищувач, і зможе на нас напасти...» (С.25).

Звідки у двох милих дівчаток такі думки? Та ще й у 2009-му році, коли війна з північним сусідом була не актуальна?

Багато часу витратили дівчатка на пошуки і знешкодження шпигуна, який виявився селянином на підпитку.

Також мені дуже не сподобалося, що у книзі постійно проводиться межа між дівчатками та хлопчиками, які не можуть один одного зрозуміти, бо це не передбачено їхньою природою. Ліза так щиро обурюється, що у хлопчиків гудзики «мусять бути пришиті справа, а не зліва, як у кожної нормальної дівчинки» (С.57), що це вже навіть не смішно.

Або такий пасаж про батька: «Справді гидота! Навіть не уявляю, чому татові іноді того коньяку хочеться. Певно, тому, що він, хоч і тато, але теж хлопчик, – а в хлопчиків завжди все не так, їх неодмінно кудись не туди заносить...» (С.69-61).

І таких прикладів у книзі немало.

Нащо насаджувати гендерні стереотипи і створювати основу для майбутніх непорозумінь між статями?

Не обійшлося і без самореклами, бо автор рекламує власні твори. Одним з пунктів, що треба взяти в похід, є книжки: «...тут думки розійшлися: Стефа вимагала «Стефу і її Чакалку», а Ліза – Дядька Барбатка». Мусили взяти обидві» (С.30).

А так читати було весело.

Висновок: У книзі багато гумору і пригод, але особисто мені чогось постійно не вистачало. Якоїсь ідеї, наскрізної думки чи психології. Розважитись було добре, але сумніваюся, що повернуся до цього твору.

Олена Кравець

Інші думки про книгу:

Дмитро Шульга "«Сорокопуди» Івана Андрусяка: ми від бабусі втекли..." - http://sumno.com/literature-review/sorokopudy-ivana-andrusyaka-my-vid-babusi-vtekly/

"Іван Андрусяк "Сорокопуди, або як Ліза і Стефа втекли з дому" - http://knyzhenya.livejournal.com/4240.html