Катерина Бабкіна «Шапочка і кит»

Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – психологічна проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - добре

Катерина Бабкіна. Шапочка і кит. – Л. : Видавництво Старого Лева, 2015. – 60 с.

Одним із найбільших лих є хвороба дітей. І ця книга оповідає саме таку сумну історію. Головного героя називають Шапочкою, бо після лікування він геть не має волосся і прикриває голову блакитною в’язаною шапочкою.

До хлопчика, хворого на таку хворобу, від якої мало хто виліковується, починає прилітати кит. Кит живе в небі, яке уособлює собою небесне море. Це вищий світ, і на підтвердження того згодом бачимо сцену з подорожжю за хмари, коли йде дощ. Лише завдяки цим містичним дощовим потокам можливий такий політ.

Над хмарами живуть й інші дивовижні істоти: ведмідь, який ночами обіймає дівчинку, і вона засинає у нього на м’якому животі; червоний дракон, який дружить із близнюками і може надихати вогонь в електрообігрівач; велетенський вітрильник, чий хлопчик виріс і передав друга молодшій сестрі, яка поки не подорожує, та чує музику дзвіночків, що дзвенять на його щоглах; було тут і кілька космічних кораблів, білий кінь із веселковою гривою, білий баранець зі срібними бубонцями на шиї, руда лисиця, м’який-м’який панда і велетенський чорний кінь із міцними чорними крилами (С.29-32).

І всі вони "чиїсь". Але треба зауважити, що нікого з цих дітлахів дивні істоти у захмарний світ не взяли.

Кит Шапочки обожнює їсти таблетки, які дають в лікарні головному герою. Для мешканця неба – це найкращі солодощі. Він не має батьків і не дуже розуміє, навіщо людям рідні, особливо коли дізнається, що мама і тато хлопчика більше не живуть одною родиною. Каже, що його створила дитяча уява, але невідомо, чи це насправді так.

Хлопчик більше не ходить у басейн, не грає на вулиці, так і не пішов до школи. Він їсть "варене, безколірне і несмачне" (С.9), часто лікується, живе у лікарні, а кожен його день завершується розгляданням себе: чи не з’явилися нові синці?

У книзі багато філософських роздумів. Наприклад, про те, як можна любити, але не мати, як то кота або собаку; про страшне чекання в лікарні; про те, що треба берегти, що маєш; про "список дуже сумних речей", як то порожня клітка-переноска без кота чи собаки. Або інший список простих речей, яких Шапочка ніколи не матиме. А серед них справді "прості речі", які багато хто не цінує, як, наприклад, спілкування, дружба, ігри, навчання.

Чи зовсім сумний момент, коли батько дарує хлопчику нашийник, і Шапочка впевнений, що до того нашийника у нього буде справжній собака.

Та найбільше мене зачепив фрагмент про любов:

"Ми з мамою написали моє завдання – вона малювала різні речі, а я мусив написати їх буквами. Вона малювала дім і я писав ДІМ, вона малювала жабеня і я писав ЖАБА, бо так менше букв, потім вона намалювала цуцика – і я написав ЛЮБОВ. Потім мама засміялася і намалювала себе – в окулярах, старій сорочці і домашніх капцях. І я знову написав ЛЮБОВ, але такими великими літерами, що мені знадобився окремий аркуш" (С.25).

Емоції хворої дитини глибокі і страшні.

"Понад усе на світі я боюся, коли мама плаче: з її очей іноді течуть чорно-сині сльози, але я боюся не чорного і синього, бо ж знаю, що це просто косметика. Я боюся, тому що коли мама плаче, вона ніби зменшується, стає зовсім крихітна, ще менша за мене, і я не знаю, що робити з нею, як її, таку тендітну, захистити. А от коли вона свариться, мені нормально, вона тоді велика – велика, сердита і сильна" (С.7).

А наприкінці кит забирає хлопчика, і батьки, наче перелякані діти, сидять на підвіконні, взявшись за руки. У цю мить дорослий читач, який все розуміє, обливається сльозами.

Роздумуючи над цією книгою, я зробила два висновки стосовно того, звідки взявся і ким є загадковий кит. Він може бути витвором уяви самого хлопчика, який вигадав собі незвичайного друга і віддав йому частину свого життя, трансформувавши негатив у позитив. А може бути одною з іпостасей янгола смерті, бо наприкінці кит забирає хлопчика у неймовірний політ. Створити таку не страшну і дружню істоту у своїй уяві міг і сам хлопчик, підсвідомо запевняючи себе, що вмирати не страшно.

Під час читання цієї книги я постійно ставила собі запитання: для кого ця книга?

Якщо вона для всіх дітей, то доведеться багато пояснювати, щоб читачам було зрозуміло, що саме вони читають.

Якщо для дорослих, то їхні емоції текст зачепить до сліз, але чи вказує він якісь моделі поведінки у таких складних ситуаціях, підказує шляхи вирішення проблем? Ні, цього у тексті немає, тільки психологія окремо взятого хлопчика.

Якщо для дітей, хворих на ту саму хворобу... А навіщо їм саме така історія? Вона не має позитивного закінчення, не дарує надію, що коли хтось один поборов хворобу, то і їм вдасться. А що шанси на порятунок у них невеликі, вони і без цього тексту знають.

І чи, може, коли б кит не з’їдав усі пігулки, ця стадія лікування була б успішною і хлопчик би вижив?.. Неоднозначна книга. Дуже неоднозначна...

Висновок: Ця книга виключно для коментованого читання з дорослими. Якщо дитина залишиться з нею наодинці, то може некоректно сприйняти прочитане і зануритися у депресивний стан.

Дарина Пилипенко

Інші думки про книгу:

Като Деспатi "Дитячо-недитяча повість" - http://www.barabooka.com.ua/dityacho-nedityacha-povist/

Валентина Вздульська "На півдорозі до: «Шапочка і кит»" - http://www.barabooka.com.ua/na-pivdorozi-do-shapochka-i-kit/