Марина Соколян "Вежі та підземелля"

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – від 14 років
Жанр – філософське фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре

Марина Соколян. Вежі та підземелля. – К.: Грані-Т, 2008. – 168 с.

Підзаголовок цієї книги – «притча-фобія», хоча особисто я назвала б цей твір філософською притчею. Твір поділений на три розділи «Барон», «Похід» і «Валдарра», кожен з яких присвячений психологічним проблемам, думкам і враженням головного героя.

Книга складна за структурою. У світі, де відбуваються події, є чарівництво, але воно чітко не виражене, й часом здається, що ніякої магії немає, її підмінюють собою людські забобони. Сила думки велика, і ще невідомо, з чим важче боротися – з магією, чи з самовпевненістю та обманом.

У цьому світі не існує добра і світла, хоча іноді здається, що темряві, страху і відчаю протистоїть щось добре. Доброта фальшива, але, щоб це осягнути, потрібно пройти шлях до кінця і зрозуміти, що ні зло, ні світло не можуть стати твоїм притулком. Це дуже складний вибір, який може заплутати будь-якого, і, щиро кажучи, у творі я не побачила жодного героя, який зробив би правильний вибір.

У творі три основних лінії: дві суто філософські, й одна подієва, але й філософська водночас, тут філософія показана через думки і вчинки. Дві світоглядні системи, які проявляються у вигляді релігійних ідей, борються між собою. Кожна з цих систем має свій голос, свої священні тексти, і якщо спочатку ці вставки сприймати складно, згодом розумієш, наскільки міцно вони вплетені у малюнок оповіді і подій.

З одного боку філософію умовної темряви представляють Арод та Ісу, «брати ненароджені, цар і пророк». Їхнє божество – Небо, а Земля – колиска брехні і розпусти. Люди поділені на касти, і вища каста недоторканна, життя нижчої ж нічого не варте. Тільки кривава відзнака, кров представника вищої касти, дана з доброї волі, може змінити долю людини, яка народилася серед нижчих. Страх перед Темним Володарем виховується з дитинства і потім керує всім життям людини.

З іншого боку – жриця, яка сповідує гармонію музики життя. Це складна філософія, але вона неймовірна у своїй деталізації. Світ уявляється арфою, яка грає нескінченну музику, а кожна людина – частина її. Немає добра і зла, є мелодія, лейтмотив, а життя відбирати в інших не можна, бо тоді приймаєш на себе мелодію вбитої тобою людини.

Кожна з цих світоглядних систем прагне владарювати над світом, кожна з них хоче заволодіти ще однією душею, знайти в особі читача однодумця і вірного союзника.

Наведу лише по одній думці, закодованій у цих вірах.

«Той, хто шукає гармонію сили, щасливий певністю, виповненням свого активного начала, перемогами і звершеннями. Той, хто прагне гармонії гнучкості, щасливий плинністю, спогляданням, тишею самодостатності, мудрістю взаємопроникнення. Той, хто поєднує в собі силу і гнучкість, найчастіше нещасливий, бо не знаходить втіхи ні в борні, ні в спокої. Називають таких – люди міжладдя чи, інакше, приблуди. Ті ж, хто не має ні сили, ні м’якості, несуть спустошення собі і світові. Називають їх – люди безладдя або руйнівники» (С.17).

І вже від борців із Темним Володарем:

«Чотири чесноти повинні ви віднайти в собі, чотири висоти сягнути для того, щоби відкинути земне і наповнити серце світлом. Перша чеснота – страх. Лише глибокий правдивий страх викарбовує ту безодню, яка чекає на відступника. Адже лише той, хто боїться покарання, вартий нагороди. Страх – це вказівник, який не дозволить вам помилитися, обравши шлях, що веде до підземель. Друга чеснота – нещадність. Той, хто вміє завдавати болю, допомагає братові своєму відректися від земного, від тілесного – джерела бруду і спокус, що відвертають від правди. Третя чеснота – зневага. Обраний Небом не повинен знатися з нижчими за себе, аби не забруднитися їхніми мерзенними бажаннями, не принизити себе в очах братій та Небесних прелатів.

Четверта чеснота – зречення. Аби вірно служити Небу, ви повинні зректися задоволень, зректися надії, милосердя і справедливості, бо вони є звабливими пастками Темного, котрий чекає на узбіччі» (С.28-29).

Подумали, що зрозуміли, на чий бік стати у цій світоглядній суперечці? Повірте, дуже легко помилитися, роблячи висновки так швидко.

Важко іти дорогою свого життя... Між вежами і підземеллями, між страхами і мріями, до свободи, хай вона і виявиться пасткою... У цьому творі немає однозначності, і чим більше замислюєшся, тим складніше сприйняття кожної ситуації.

Головний герой – юнак Анджа родом з нижчої касти, який мріє про криваву відзнаку і тому видав себе за позашлюбного сина барона Черенбера. Сам барон теж непростий, про нього розповідають, що ця жорстокосерда людина не має жалості і співчуття. Він убиває, катує, знущається над нижчими за себе. І, зважаючи на те, що довелося пережити головному герою, у цю характеристику беззастережно віриш.

Але згодом починаєш сумніватися, чи насправді все так однозначно, задавати запитання, чому барон став таким, що насправді у нього на серці, про що він думає і що пережив сам. На жаль, зазирнути в думки барона немає можливості, і тут вдумливому читачеві доведеться самому шукати відповіді на свої запитання, і в тому теж зачарування цієї книги.

І є у цьому світі символ – далеке місто інтелектуалів, майстрів, митців. Вороже місто, яке потрібно спалити за будь-яку ціну.

Валдарра, місто за червоними стінами, – мрія, недосяжна, повна світла і барв. І коли головний герой потрапляє туди, то справжня Валдарра вражає своїм істинним обличчям. Я не буду розповідати, що саме побачив там юнак, з якими думками прийшов і що з ним там сталося, але у барвах нерідко ховається фальш, і коли приходиш зовсім з іншого світоглядного простору, її видно. Фальшива краса часом буває більш небезпечна, ніж мисливець, який полює на невірних у їхніх страхітливих снах.

«Книга, здавалося, була завжди. Вона виникла із сонячних променів, з грубих дощок комори, постала з брудного дрантя та уламків старого орала. Малий знайшов її, ховаючись у кутку комори від гніву діда Лема, коли той сердився, вкотре обіцяючи вигнати мамку і малого з хати. Він завжди починав горланити, коли вертався з корчми. Мамка ще казала малому, що дідові там наливають злидво – питво, від якого навіть сумирні шаленіють, мов дикі свині весною. Малого те не втішало – свиней він боявся до корчів» (С.4).

Такий вхід у цей світ: зробиш крок, і за тобою зачиняються двері, і вибратися з лабіринту мороку і страхів можливо лише, пройшовши шлях повністю, відгукнувшись серцем і розумом на те, що побачиш і відчуєш.

Ця книга – випробування і для читача. Хтось втече від неї, підсвідомо відчувши, що нині заслабкий для таких психологічних випробувань. Хтось пройде шлях гідно і здобуде новий емоційний досвід, краще зрозуміє самого себе. А хтось знову і знову повертатиметься до тексту, шукаючи, де ж збився зі шляху, що книга досі його не відпустила.

Але у будь-якому випадку, цей твір викликає емоції і думки, і це його найголовніше призначення. Бо, здавалося, що книга була завжди...

Висновок: Ця книга несподівано вразила мене психологічною і філософською глибиною. Не можу сказати, що «Вежі та підземелля» для дітей, твір жорсткий та іноді брутальний, але вдумливий підліток знайде там для себе багато інформації для роздумів.

Але будьте обережними з цією книгою, вона дуже темна і може бути небезпечною для слабкої психіки.

Наталія Дев'ятко

Інші думки про книгу:

vaenn "Відгук" - http://www.livelib.ru/book/1000447938