Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – казковий детектив
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - добре
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – казковий детектив
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - добре
Зірка
Мензатюк. Таємниця козацької шаблі. – Л. : Видавництво Старого Лева, 2006. – 160
с.
Ця детективна історія починається з того, що в родині далеко не
пересічних українців, а «справжніх патріотів» з’являється машина червоного
кольору «корида». Машка (так лагідно називають не новий автомобіль) незвичайна,
але про те ніхто поки не знає.
І невдовзі Наталочка разом із батьками вирушає на пошуки старовинної
козацької шаблі, щоб її врятувати від знищення чи продажу за кордон. Їм
протистоять підступні темні сили, чорти приймають людські подоби, заважають
сміливцям, бо здавна ворогують із козаками, які їх не бояться. Наталочці навіть
вдається побувати на відьмацькому святі, де все несправжнє, а солодке
обертається на гниле, та доводиться ризикнути собою і своїм майбутнім.
Хоча дещо дивуєшся, коли торт на святі нечистих сил порівнюється
героїнею з пам’ятником Леніну на Бессарабці, а чорти називають царицю Катерину
своєю «великою приятелькою», бо нищила ненависних їм козаків, – без цього можна
було цілком обійтися у дитячій книзі.
Та повернемось на початок. Дізналися герої про таку важливу для країни шаблю
від «патріотично налаштованого» привида.
Ось який він, той козак:
«У пановій Богдановій квартирі
на Русанівці уподобав собі з’являтися один привид, дуже патріотично настроєний.
Зазвичай то траплялося в дні національних свят чи після мітингів, бо привид
любив обмінятися враженнями з паном Богданом» (С.11) –
така собі звична розмова інтелігентів на кухні про національне та сучасне.
Мотив патріотизму проходить через усю книгу червоною ниткою. Але саме
із патріотизмом у цьому творі не все так просто, як може здаватися на перший
погляд. Де та межа, коли справжній патріотизм обертається на шароварний, а бажання
казкових пригод стає національним служінням?
Чіткої відповіді авторка не дає, але для уважного читача інформації
цілком достатньо.
Окрім вже згаданого привида, окремої уваги варті батьки Наталочки.
Вони, на жаль, патріоти шароварні і нічого б не досягли, якби не їхня донька.
Обоє дуже цінують безпеку, комфорт і зовнішні прояви національного. Наведу
кілька красномовних цитат:
«Мама виклала пишну зачіску,
бо як-не-як її побачить незнайомий чоловік, дарма що привид. А тато вдягнув
вишиванку, мабуть, для того, щоб привид не подумав, буцімто Руснаки не
патріоти» (С.14).
Коли Наталочка із батьками приїздить у Берестечко на Козацькі Могили,
ось що вони бачать:
«Перед входом до заповідника
тягнулися довжелезні ряди легковиків і туристських автобусів, що з’їхалися зі
всієї України. Машку теж прилаштували в одному з рядів. Всюди снували люди в
вишиванках, продавалися жовто-блакитні прапорці, значки, морозиво, патріотична
література, шапки-мазепинки; гурти чоловіків сперечалися про політику; пеклися
свіжі ковбаски, кипіли в олії пампушки, димували шашлики, а огрядна куховарка
припрошувала скуштувати польської юшки з в’юнами й часником. Наталочці
покотилася синка, але батьки квапилися на оточений муром пагорб, з якого линув
церковний спів. Богослужіння ще не скінчилося. Безліч людей стояли на майдані,
бо правилося тут же, надворі. Тато з мамою, запаливши свічки, й собі стали за
людьми, поважні й урочисті, як то личило статечному подружжю» (С.59-60).
Тобто, зовнішнє, а не суть урочистостей, де все наразі перемішане.
І тому не дивно, що ось як про таких патріотів каже ворог:
«– Х-ха! Помітингуєте,
поспіваєте «Ще не вмерла», покричите «Слава» й «Ганьба». Старі взялися за твоє
патріотичне виховання, чи не так?» (С.26).
Із Антипом важко не погодитися, бо як інакше ставитися до звичних
«святкувань» і «зібрань», де поспівали, покричали, погомоніли і розійшлись?
Слова замінюють дію, а відчуття власної значущості у «патріотів» залишається.
І поки Наталочка із дитячим завзяттям шукає інформацію про шаблю,
батьки за звичкою розважаються, хоча це мала б бути спільна справа:
«Батьків довелося чекати цілу
вічність, вірніше, хвилин п’ятнадцять. Нарешті вони випливли із святкового
тлуму, обоє на рідкість задоволені життям. Тато донесхочу наговорився про
автомобілі, уряд, зовнішню політику і знову про автомобілі. А мама находилася,
наспівалася, в одній пані побачила несказанно гарну вишиванку й домовилася, що
та вишле їй узір поштою, в іншої записала слова стародавньої пісні про облогу
Почаєва.
– Яка краса! Яка аура! Не
дивно, що шаблю передали до музею. Тут інакше не вчиниш, – захоплювалася вона» (С.87).
Вони не бачать реальності, для них національне – гідний привід
перебувати у тусовці. Бо як інакше розцінювати такий «набір» членських квитків?
«Тоді в атаку пішла мама. Вона
говорила від імені Союзу українок, Сестринства святої княгині Ольги й
Товариства української мови «Просвіта», в яких була членкинею» (С.143).
А чомусь одному себе присвятити неможна? Чи діяти, а не балакати не
модно?
Батьки сприймаються радше як охоронці дівчинки, кумедні попутники і
водії.
Хоча сама Наталочка виховувалася у патріотичні родині, але світ
сприймає через категорії східних казок, у неї в голові і Сіндбад зі скарбами, і
Шахерезада, що є ще одним підтвердженням шароварності патріотизму її батьків.
Відчуття і розуміння національного приходить до дитини поступово, через
випробування, а не завдяки спогляданню краєвидів чи мандрівці фортецями і
замками України. Так, звісно, побачити Тараканів, Олеський замок і
Кам’янець-Подільський – класно, але це не гарантує розуміння глибинного
національного.
Національне треба відчути усім серцем, побачити на власні очі. Уперше ж
Наталочка побачила минуле, коли про те розповідав зовсім не дружній до неї
Антип, який і не людина насправді, і вжахнулася, що часто з козацьких шабель
робили ножі, щоб різати свиней. Антип про те знає напевно...
А тоді дівчинка вже сама кілька разів мимоволі зазирала у минуле, і це
найяскравіші сторінки цієї книги.
І чомусь, навіть дізнавшись, ким Антип є насправді, до нього не
почуваєш ненависті і навіть не сприймаєш як ворога. Бо все значно складніше, і
без його капостей і підлості головна героїня так і не стала б справжньою
патріоткою, і згодом перейняла б стиль життя своїх батьків.
Кожен отримує по заслузі, і тому зрадників не приймає земля, щирі люди
допомагають один одному, у Наталочки з’являються друзі-пластуни, а в розумника
Северина вона, певно, колись закохається.
І головний урок цієї книги в тому, що здолати зло можна лише разом, і
тому за шаблю борються і мертві, і живі, бо національна пам’ять, козацька слава
і майбутнє України невід’ємні одне від одного.
Шабля – символ, та значно важливіше, що діється в серці людини, і ким
вона є насправді:
«І враз вона збагнула. Козаків
перемогли. Але не покорили! Вони гинули, не піддавшись, не схилившись, лишаючи
по собі невмирущу славу!» (С.79).
Це актуально і понині.
Висновок: Цікава пригодницька історія, яка ненав’язливо і з гумором вводить
юного читача у світ легенд та історичних подій. А ще мені сподобались
ілюстрації, і їх у книзі багато.
Дарина Пилипенко
Інші думки про книгу:
Немає коментарів:
Дописати коментар