Володимир Арєнєв «Порох із драконових кісток. Сезон Кіноварі»

 

 Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – від 12 років
Жанр – фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - жахливо

 

Володимир Арєнєв. Порох із драконових кісток. Сезон Кіноварі. – К. : Києво-Могилянська академія, 2015. – 208 с.

 

Світ романного циклу "Порох із драконових кісток" схожий на наш, але у багато чому фентезійний, бо тут діють закони, типові для цього жанру. Що ж це за світ і який потенціал він має для передачі важливих ідей? Оскільки твір претендує на світоглядну філософію (і не безпідставно), то й оцінювати будемо його саме з цієї позиції.

Місто, в якому живе Марта, дівчинка підліткового віку, бідне. Родина Марти також потерпає від відсутності грошей. Додатково у цій родині є ще проблеми з батьками, бо батько Марти повернувся з прикордоння, де був "на заробітках", дуже дивним, не схожим на себе, а замість померлої мами у неї мачуха, яку дівчинка звинувачує у багатьох гріхах і вважає, що та труїть її батька. Комунікація у родині відсутня. Марта старшокласниця, але від неї приховують все важливе. Дівчинка просто живе з цими людьми під спільним дахом.

У Марти немає друзів. Ніка не рахується, бо з нею можна поговорити тільки про протилежну стать, та ще й поводиться ця дівчина дивно, схиблена на симпатіях до вчителя. А хлопці, які знаходяться поряд, це радше спільники у справі дезактивації кісток драконів. Відсутністю друзів Марта, до речі, не переймається зовсім, бо, судячи з усього, дружби та братерства в її світі немає.

У Марти немає також симпатій, і взагалі її емоційна сфера не прописана. Вона не любить, не захоплюється, не боїться, не страждає. Всі її емоції половинчасті, неглибокі, більше схожі на слабкі реакції на зовнішні подразники, а не на справжні почуття. Іноді здається, що це не дівчинка, а біоробот, який виконує свої функції.

Можливо, згодом Марта зміниться і навчиться відчувати по справжньому, а її нинішній стан – це наслідок впливу суспільства, в якому вона живе, але в контексті першої книги циклу на ці потенційні зміни немає і натяку.

Якщо дивитися уважно, бачимо, що країна, в якій живуть герої, – приклад фантастичної антиутопії. Але конфлікт "влада-люди" не вирішено і навіть не акцентовано. Водночас ставлення до влади – суто радянське, з насмішкою, коли можна замовити лускунчика у вигляді генерала, бо це "і патріотично, і практично" (С.61).

Й у другій половині книги у вигляді настанови: "– Ну, тобі ж було не все одно, коли запитувала. Отруту ти купувати не збираєшся – тож тобі порада. Безкоштовна, не бійся, – Старенький розім’яв шию пальцями, не відводячи від Марти уважних, прискіпливих очей. – Ні на якого дизайнера ти, звичайно, не вчитимешся, сказала перше, що спало на думку. Та і не суттєво, ким власне ти думаєш стати. Запам’ятай найголовніше: ніколи не зв’язуйся із владою. Із, хе-хе, державою. Із нею хлібно і тепло, і черево не болить, але зрештою у тебе залишиться два виходи, дівчинко. Мовчки жерти отруту або торгувати нею. Хоча, якщо замислитися, різниці між ними жодної" (С.128-129).

Вибачте, але за таких умов в країні ніколи не буде адекватної влади, бо нормальна людина з тим брудом зв’язуватись не захоче або ростиме байдужим пристосуванцем. Зрозуміти ж, хто реально править країною, за всю книгу у мене так і не вийшло. Окрім того, що правителі нібито живуть сотні років.

От ще кілька малюнків з життя країни Марти. Обшуки в школах зі спеціальними собаками, які відчувають драконові кістки. Тотальна бідність, навіть найкращим школам не вистачає грошей, державою освіта фінансується погано, тому батьки постійно на щось скидаються (С.80). Постійно відбуваються "підвищення цін на "товари другої необхідності"" (С.108), тобто, інфляція.

Існує суспільний поділ людей на сорти, як то "цингани": "...цинган вона не боялася, всі розповіді про те, наче вони розносять інфекції, відомо ж, – забобони. От дивно: цингу років сто як перемогли, а будь-якого переселенця, хай би тільки виглядав не надто заможно, звемо цинганом" (С.35). Навіть місто, де живе Марта, називається "Нижній Ортинськ", чим на мовному рівні підкреслюється його меншовартість. І зрозуміло, що дівчинка понад усе хоче поїхати вчитися деінде і там і залишитися.

Чітко виділяються "єгері" – клас, який має привілеї, і за сприйняттям є чимось середнім між радянською "партійною елітою", "братками" і "кегебістами".

Малі діти виховуються в Інкубаторі, такому собі сиротинці, де у вільний час вихователькою працює школярка Марта, ще й веде там журналістський гурток. Сам Інкубатор знаходиться у трьохсотрічному графському особняку, певно, віджатому за становлення тутешньої радянської влади. А нині вигляд в особняка типовий пострадянський: "Може, раніше графський особняк і мав вигляд таємничий чи інтригуючий, але зараз він мало чим відрізнявся від інших будівель у цьому районі. Облуплені стіни, потріскані сходи, на дошці оголошень підгниле паперове лушпиння, протискаєшся у фойє, моргаєш, аби очі звикли до напівтемряви. Пахне пилом, старим клеєм, шкірзамом" (С.82).

Є тут і концтабори для "політв’язнів" та інших "неблагонадійних": "...дід – людина широких поглядів, ветеран Другої та Третьої пацючих воєн, герой, який особисто врятував Нусскнанера-молодшого під час Падіння голок. Про це він, втім, згадувати не любив – як і про роки, проведені в одному із тодішніх артиків. До артиків, наскільки Марта знала, відправляли людей небезпечних і неблагонадійних, злочинців, і що там робив пан Клеменс, вона й гадки не мала, а розпитувати було незручно" (С.59).

Приниження, бандитизм, тотальний контроль, безслідно зниклі люди, яких забирають спецслужби, і ще багато чого, що аж ніяк не збільшує відсоток щастя у світі... Все це навіть у деталях, як то "синювата лампочка у загратованому ковпаці" над старим парадним (С.187).

Хто ж такі у цьому світі дракони? Кажуть, що ці істоти є квінтесенцією людської ненависті і стали своєрідним покаранням людству за всі його провини або "матеріалізованим абсолютним злом, втіленням хаосу і нестабільності" (С.66). Дракони падають з неба і забруднюють своїм випромінюванням (щось на кшталт радіації) простір. Поблизу їхніх кісток умирає живе, стають агресивними люди тощо. Під час особливо великих дощів, які називають "магічним градом", змінюється матерія, і, наприклад, один з героїв твору став інвалідом, бо його нога скам’яніла (як ви вже здогадалися, про таких нещасних держава не піклується, і це теж норма). Дощі впливають і на час, можуть вивести людей з часопростору, багато хто гине або зникає назавжди.

"Бо якщо вже тебе накрило магічним градом, коли падав дракон, – це наче ти втратив руку чи ногу: назавжди, без жодної надії на зцілення. Власне, деякі якраз втрачали руки-ноги, а бувало – перетворювалися на гігантських хробаків, на ропух з людськими головами, ставали блідим малюнком на стіні, віддзеркаленням у люстерці, оберталися на камінь, розпадалися на сотні різнокольорових кульок, на метеликів чи дремлюг..." (С.24).

Така постраждала героїня теж наявна в сюжеті, бо проспала багато десятиліть. Вона теж особлива, але не унікальна, бо на відміну від багатьох інших людей, постраждалих від "магічного граду", після пробудження не перетворилася на немічну стару.

До образу Аделаїди є багато запитань. Вона є носієм майже унікальних знань про минуле, але нікому ті знання не цікаві, ані її одноліткам, ані головній героїні, ані тим же спецслужбам, хоча дівчинка потенційно може бути небезпечною для системи. Аделаїда може аналізувати, володіючи важливими даними про світ і порівнюючи, як було до тотального зомбування населення, але нікому до цього немає діла. І це щонайменше дивно, бо тоталітарна держава з розвиненим культом особи має себе захищати, і робить це, судячи з інших фрагментів тексту. Батькам Аделаїди призначили пенсію, влаштували на роботу, дівчинці знайшли школу... Але так не відбувається у тоталітарних державах! Щось тут явно не так.

І чому ж Марта, нібито не менш унікальна особа, ще й головна героїня, не цікавиться унікальною Аделаїдою. Взагалі з точки зору логіки це пояснити неможливо. Та ще й сприймає зверхньо, жаліє... А неймовірний дар хлопчика Пауля – бачити суть людей і малювати її... Саме він каже про "Сезон Кіноварі", який тепер буде завжди (це щось поки незрозуміле, коли живих істот "доять", – але за асоціаціями нагадує традиції всесвітньовідомих "Голодних ігор").

Водночас дракони можуть здійснювати мрії. Бо як інакше пояснити, що під час дезактивації кісток Марта має можливість змінювати свою зовнішність? І її гарне волосся пшеничного кольору – подарунок дракона.

То драконова суть – творення чи руйнування? Якщо їхнє джерело – людський негатив, то вони не можуть нести в собі творення. Тому або з драконами все надзвичайно не просто, або це щось не продумане під час творення світу, що увійшло в конфлікт.

І якщо дракони в минулому і володіли світом, були абсолютно іншою формою життя, то чому саме зараз "кістки падають"?.. І яким реально був світ за драконів у минулому, якщо нині текстово став "пострадянським"? Знову умовність або чергове запитання без відповіді.

Для чого ж люди використовують порох із драконових кісток, цю концентровану енергію? Виточують деталі для якихось "хитромудрих механізмів, дуже корисних, просто незмінних у побуті. ... З кісток робили клавіші для особливо коштовних фортеп’яно із бездоганним, принадним звучанням, амулети від смутку та зневіри, "непереможні шахи"" (С.61). А ще для виготовлення отрути, якою борються зі щурами, попелицями і довгоносиками, підмішують у горілку ("драков’янку") і роблять наркотики, які іноді називаються "зоряним пилом". Тобто, використання сакрального (а дракони здавна сакральні – це наш спільний світовий код) повністю десакралізується. Як таке може бути? Якщо десь і є паралельне ставлення до драконів окремих груп людей, то про це у тексті знов-таки жодного слова. Або люди настільки деградували, що підсвідомо позбавляють сакральне сенсу, але це також має бути пояснене.

І це при тому, що розповіді з минулого зовсім інші. Тоді з кісток драконів виготовляли мечі, які ніколи не ламалися і любили кров, зі шкіри – довговічні обкладинки для книжок, які у такій оправі починали нашіптувати читачам щось своє, з луски – мембрани для радіоприймачів, які тоді вловлювали не існуючі станції, а в деяких місцях – борони з драконових зубів, після чого земля родила сім років, а тоді крізь неї пробивалася залізна стружка і життя там зникало, окрім мух, які обсідають мерців (С.144). Останнє застосування дещо у казковому дусі, і розповідає про те друг батька Марти, ветеран незрозумілої війни, дуже схожої на військовий конфлікт в Афганістані. Самі ж "пацючі війни" – то наші дві світові війни ХХ століття.

Марта має здібності до дезактивації драконових кісток, до взаємодії з ними, відмінна від більшості, тому її називають Відьмою. Має Марта і свій відьомський артефакт – камінь, який допомагає у процесі дезактивації. Щоправда, походження каменю і як Марта у настільки юному віці навчилася ним користуватися залишаються нез’ясованим. Звідки взагалі діти дізналися технологію дезактивації? На місцевий інтернет повністю у таких питаннях покладатися не варто, тим паче, що владні структури намагаються контролювати обіг кісток і на чорному ринку, а мережа постійно фільтрується, багато чого видаляється, що офіційно називається "Прибиранням". Здібності і магічні речі Марти дані у тексті апріорі, а цього мало для гарно написаного сюжету і світоглядного фентезі.

Як виявляється, дезактивація тимчасова. А як же тоді побутове використання рештків драконів? Та люди б давно перебили одне одного, якби впливи кісток та пороху з нього були б такими однозначними. І скільки того "пороху" повинно бути, щоби задовольнити щоденний попит цього світу на "драков’янку"?

Марта живе, можна сказати, в епіцентрі драконової магії, але про це не пишуть навіть в місцевому інтернеті. Та й сама вона може впливати на реальність, змінювати її. Але поки, схоже, в негативному ключі. Наприклад, думкою влаштувати пожежу.

Головна героїня, з якою, найімовірніше, асоціюватиме себе підліток, не прагне змінити світ на краще і взагалі не бачить вад суспільства, в якому живе. Несправедливість і насилля вона сприймає як норму. А серед її прагнень яскраво окреслюється єдине – змінити місце проживання. Марта вважає, що коли переїде з провінції в столицю (саме для того вона збирає гроші, які отримує за дезактивацію драконячих кісток), то її життя кардинально зміниться. У творі немає жодного натяку, що це ілюзорне переконання. А це погано для твору, адресованого підлітковій аудиторії.

Сама опозиція "столиця-провінція" притаманна країнам з імперським світоглядом, і такий поділ не є природним. В Україні вона є лише у світогляді людей з пошкодженою ідентичністю. Але у цьому творі (і для головної героїні зокрема) така опозиція – норма, що робить твір більше російським, ніж українським.

Навіть на рівні казкового культурного коду бачимо суто російсько-радянські традиційні маркери: принцежаби з коронами на головах, кістяні ноги, молодильні яблука, тридев’яті, тридесяті та заморські країни, горщики-самоварки, Синдбадові острови, а в мові героїв прослизають фрази "не сподіватися на молочні ріки із кисільними берегами" (С.124) тощо.

І тому коли однокласники називають Аделаїду, дівчинку з минулого, "ельфійкою та інопланетянкою", та ще й додають: "Таких давно уже в цьому світі не продукують: визнано непотрібними й відбраковано" (С.24), то це дещо вибиває з тексту, бо згадані образи зовсім з іншого культурного поля. У тексті зустрічаються баночки з-під коли, а хлопці люблять грати у "Космоковбоїв" і мають у вжитку сленгове слово "ванхелсінг" (С.50). Одним словом, суцільна беззмістовна еклектика. Так само не зрозуміло, звідки походить назва "Три Царі" (С.50) на позначення чи то вулиці, чи то району, де у гаражі діти ховають драконові кістки. Це які "Три Царі"? Чи не біблійні? До речі, релігійні маркери присутні у тексті, особливо під час описів і в мові героїв: "благословенна школа", "вавилонська вежа" (С.51), "кав’яренька "Райський куточок"" (С.130) тощо.

Ця образна невідповідність і строкатість розвитку якогось логічного пояснення поки у тексті не отримала. Не можна так просто тягти у фентезійний не гумористичний текст сучасну масову культуру, релігію тощо.

Зважаючи на те, що твір був відзначений нагородами в Росії, та специфіку мовних конструкцій, вірогідно, що він у першій редакції існував російською мовою, а надалі з цього тексту робився авторський переклад українською. Але від зміни мови текстова ідентифікація зазвичай не змінюється, і в більшості текст залишається світоглядно російським.

А як інакше може бути, коли навіть території називаються не в українській традиції? "Родичі у вас є в тамтешніх губерніях?" (С.57) – мимохідь запитує лікар.

Чи цілком у радянській стилістиці: "А тепер розпочинаємо трансляцію із товариського матчу між урочинськими "Хліборобами" та нижньоортинськими "Вепрами"...", – повідомило радіо" (С.95).

Або: "Диктор про подорожчання повідомив наче між іншим, основну увагу сьогодні приділили недружнім діям заморських країн (знову ж: яким діям, яких країн? – ви ж у нас розумні, здогадайтеся самі!).

Марта за останній півроку звикла до того, що як новини – то переважно чергові повідомлення про перешкоди, які ми із легкістю та честю здолаємо. Причому здолати обіцяли тітки у дорогих костюмах та чоловіки, в яких підборіддя було більше, ніж Мартині груди. Вона аж бачила, як ці-от все покинуть і полинуть долати" (С.108).

І далі на уроці "політпросвіту":

"– І ти, Марто. Про що я зараз говорив?

– Про непростий міжнародний стан. ... І про реванш, який намагаються взяти деякі тридев’яті та тридесяті, а особливо – заморські держави. Що нам варто бути як ніколи згуртованими, не сваритися через дрібниці. Не критиканствувати. І ще – плекати свої одвічні традиції" (С.114).

І просто шедевральне:

"У новинах чомусь замість новин розмірковували про шкоду від мандрівок. "Перебуваючи у звичному середовищі, ми, крім усього іншого, адаптуємося до відповідних вірусів, мікробів та наночар, виробляємо стійкий імунітет", – повідомляв, змахуючи вузькими окулярами, професор такий-то. "Авжеж! – підхоплював академік сякий-то. – А то під час незапланованих пересувань ми наражаємося на ризик підхопити інші – ті, до яких наш організм не пристосований. Більше того, і самі мимоволі стаємо рознощиками тих штаммів і різновидів, до яких звикли. Ясна річ, не йдеться про тотальну заборону мандрівок, але за нинішніх неспокійних, хвороботворних часів..." "Адже зараз осінь! – згадувала ведуча. – Восени організм надто ослаблений! Та й узагалі, це не в дусі наших традицій – мандрувати!" (С.125).

Чи ще шедевральніше повідомлення:

"– "Екстрене повідомлення, – бляшаним голосом бубонів приймач у будиночку сторожа. – На триста сімдесят другому році життя помер один із видатних громадян нашої країни, Ельфрік Румпельштільцхен. Ветеран трьох Пацючих воєн, кавалер всіх семи Кіноварних підв’язок, останні роки він був незмінним та незамінним міністром фінансів при нашому мудрому правителеві. Його талант, винахідливість, самовіддана вірність спільній справі давно вже стали легендами. Саме Ельфрік Румпельштільцхен спромігся всупереч усім економічним блокадам та іншим безглуздим викрутасам заморських держав наповнити нашу скарбницю дзвінкою монетою. Весь наш народ, весь уряд, кабінет міністрів і сам Головнокомандувач мовчки схиляють голови перед генієм покійного. Скорбота за ним лише згуртує нас у бажанні до переможного битися за наші світлі переконання та цінності, нести мир і процвітання невдячним сусідам. Із цим – переможемо!" (С.191).

Вам теж радянський генсек Брєжнєв згадався?.. Чи на сучасність більше схоже?.. А "заморські" держави – то однозначні США.

Піонери... тобто, однокласники Марти змагаються у зборі макулатури, який є фікцією, бо завод з переробки давно не працює, а макулатуру викидають на звалище, про що всі знають (С.122). Бачимо старі бомбосховища у приміщеннях сучасних шкіл... На центральній площі Трьох Голів зі стилізованим фонтаном ("...із чаші стирчали велетенські загострені списи, на які, згідно з легендою, колись настромлювали голови ворогів. Три висіли там досі – ясна річ металеві" (С.187)) стоїть "Палац праці та творчості", схожий на комод. Як же все це "совок" нагадує...

Чи вже у стилістиці сучасного блатняка від п’яного дорослого, якого Марта зустріла на кладовищі: "– Ти ж наче дружиш із ним! Чи як це у вас тепер називається?! Не смикайся, із цим хай твій батя розбирається. Якщо захоче. Я про інше: шоб мій син учився як слід, чуєш! Шоб жодного урока не пропустив! Шоб всі, бля, п’ятірки в щоденнику. Ніхто за нього не платитиме! Вилетить зі школи – піде, сука, вантажником" (С.97).

Загалом відчуття від світу Марти дуже суперечливі. Вона живе не в умовній Україні, а в умовній Росії. Її країна також пострадянська, частково застрягла у бандитських 90-х, не позбулася бідності, хоча час від часу у тексті фігурують комп’ютери, мобільні телефони, маршрутки, скайп, роумінг, френди з соціальної мережі "Друзі" тощо як атрибути ХХІ століття. Головне, що її країна не має розвитку, знаходячись у стані постійної деградації, бідності, відсутності перспектив. Як думає героїня: "А хіба це, зрештою, погано? Всі так живуть" (С.30). Навколо все дешеве, вбоге, а жінки розважаються в ледь не єдиний спосіб – дивляться тупі серіали, як то новий сезон "Любих сліз" (С.57), і це теж звично і нормально.

Занепад позначається у всіх сферах життя, починаючи від тотального алкоголізму населення, яке ще й дуже часто бавиться наркотиками, і до стосунків людей, не залежно від їхнього віку. Але змальоване не є кризою, катастрофою чи просто негативом. Ні, це норма, якій нічого не протиставляється. Такою ж нормою є тотальна байдужість і страх перед змінами і розвитком. Єдиний чоловік, який прагне змін, сприймається як небезпечний дивак, що може через свої експерименти занапастити світ.

Більше – саме у контексті цієї норми Марта та інші прагнуть реалізувати себе, насамперед здобувши фінансову стабільність у своєму житті. Про розвиток особистості чи збільшенні справедливості у світі мова не йде в жодному з випадків. Потенційне щастя всіх героїв егоїстичне, не виходить за межі особи (максимум – родини), і це вважається добром.

Всю вбогість образу головної героїні можна було б проілюструвати кількома її ж фразами: "– Змирися, Чепуруне. Наче не знаєш: від нас тут нічого не залежить. І взагалі, от я, наприклад, дико зголодніла, а пан Клеменс суперські готує" (С.59). Хоча я сподіваюся, що ця дівчинка таки зміниться.

Іноді доходить до ідіотизму, який у світі Марти також є нормою. Оцініть маніпуляцію, зокрема, з національним:

"– До речі, про традиції. На наступний урок кожен приготуйте опис якого-небудь свята, обряду чи прикмети, які, на вашу думку, варто пригадати та оживити.

– Це на кшталт заборони ножиць? – уточнила Аделаїда. – Що їх не можна ніде використовувати і дома тримати, а тільки у державних установах і тільки номерні?

Вона усміхнулася, мовляв, дурниці ж, повний абсурд, але я розумію: так повелося.

Клас зреагував на це похмурою мовчанкою. Аделаїда, чого іще від неї чекати.

– На кшталт цього, – кивнув Штоц. – Ну, ти можеш нічого не готувати, допомагатимеш мені. Прокоментуєш, як ті чи інші обряди сприймалися у твої часи" (С.114).

Або цілком логічне для тоталітарної держави: "Мені телефонував пан директор, він отримав додаткові розпорядження. Наказано перевірити й вилучити всі старі підручники, п’ятнадцятирічної та більше давнини. Їх ми здаємо окремо" (С.160).

Тільки у цій державі її громадяни не мають права навіть на смерть, про що не кажуть вголос, та можна підгледіти уві сні: "Ніхто, – повчально сказав чоловічок, – ніхто не сміє помирати, якщо ми йому заборонили. І ніхто не помиратиме. Навіть якщо його було вбито" (С.202). А це вже реально страшно.

Окремо хочу зупинитися на питанні війни, яка почалася не так давно. Це війна з сусідами, і бачимо ми її з боку країни, в якій живе Марта. Схоже, що її батько був на війні (і це для нього не перша війна), убивав – заробляв гроші, одним словом.

Ось як ви це прокоментуєте з точки зору сучасності?

"– Я не вірю, – сказала вона тихо. – Чому куля? Навіщо куля? Звідки могла взятися куля?! Ти ж їхав працювати водієм, тату! Звичайнісіньким водієм!

– Офіційно все так. Коли їдуть туди, говорять, що на заробітки. Водіями. Будівельниками. Механіками. Ким завгодно. І тому, коли повертаються із пораненнями, це – виробничі травми.

– Тобто, ти не знав, чим займатимешся?

Він розсміявся механічним, порожнім сміхом. Немов радіоприймач, якби той умів сміятися.

– Звичайно, знав. І Ельза знала. Та багато хто тут знає, таке не приховаєш. Але це такі хитрощі, розумієш. Прийом, викрутас. Офіційно ми не втручаємося. Нас узагалі там немає – офіційно.

Марта чомусь пригадала, як дивно розмовляла із нею сьогодні бабуся Дорота. І ці її довгі паузи перед відповідями на звичайнісінькі питання...

– Тобто, – сказала Марта, – ти воював за рікою. Не просто водив машини. Стріляв. Ти стріляв, тату?" (С.195).

"Отпускники" і "наших там нет"?.. А "за рікою" – це за якою? За Дніпром? Як би й було, якби в нашій реальності ворожу навалу не вдалося спинити.

З попередньої війни батько привіз два трофеї – флейту і глечик, речі магічні, але їхнє призначення так і залишається незрозумілими. Якщо за асоціаціями, батько Марти воював в Афганістані. Чоловік має посттравматичний синдром, може проявляти агресію, а згодом дізнаємося, що він не зовсім живий, бо на "зарічковій" війні його чи то смертельно поранили, чи то взагалі вбили, а тоді відродили до такого половинчастого життя.

Хто ж ворог? Кажуть, нібито песиголовці. Але насправді?..

Війна не героїзується, солдати не є оборонцями рідної землі, їхні імена приховуються, ветеранів обкрадають, не піклуються про поранених, бо, схоже за все, країна Марти – загарбниця. В історії цього державного утворення багато війн, які мимохідь згадуються у тексті. Сама ж Марта, схоже, живе десь у районі Ростова-на-Дону.

І майже на останніх сторінках зустрічаємо такий фрагмент про бабусю Дороту, яка нині знаходиться у "ворожій країні", з якої так непросто виїздити навіть з візами:

"– Ти стріляв, – сказав хтось чужий її голосом. – Ти був там і стріляв. У людей.

– У песиголовців, Марто! Вони не люди. Якби ти тільки бачила!..

– У людей, – сухо повторив цей хтось чужий. – У маминих співвітчизників. У тих, хто живе поряд із бабусею Доротою. Може, і у бабусю Дороту? Якби тобі трапилася бабуся Дорота, чи стріляв би ти у неї? Якби тобі за це заплатили? Якби це були по-справжньому великі гроші – ти би вистрілив?" (С.196).

Вибачте, це що таке було? Ми читаємо книгу для підлітків, чи дивимося пропагандистські антиукраїнські новини? Наведений фрагмент чудово лягає у світоглядну картину тих, хто кілька років тому напав на нашу країну. Отже, Марта таки живе там, де ця книга стала фіналістом "Всероссийского конкурса на лучшее литературное произведение для детей и юношества "Книгуру"". У Марти істерика, але навряд вона подарує цій дитині розуміння ситуації, поки це егоїстичний страх перед невідомим.

І як остання крапка у творі:

"А потім їй наснилися песиголовці. Не ті, кого вона знала колись, – інші. Ті, хто жив тепер за рікою. Ті, з якими стикався батько. Страшні. Хитрі. Чужі.

Марта не мала жодного сумніву, що це вони, але не могла як слід розгледіти ані обличчя, ані постаті. Просто розмиті силуети в тумані.

Вона ще не знала, що цей сон повертатиметься до неї знову і знову. Знову і знову. Марта намагатиметься роздивитись їхні обличчя. Щоразу – марно.

І так – аж до того дня, коли песиголовці з’являться у місті" (С.203).

Але, зрештою, чи може такий твір після всього називатися українським?.. І хто тоді згадані песиголовці?.. "Страшні бандерівці"? Ті, ким завдяки ворожій пропаганді стали українці – "Страшні. Хитрі. Чужі"? Позиція ж головної героїні та її ідентифікація цілком зрозумілі.

Та й зрештою, подібні вкраплення у художній текст світоглядної інформації можуть бути частиною "гібридної війни". Книга ж писалася, якщо вірити цифрам, вміщеним у творі, з 7 січня 2014-го по 16 травня 2015-го року, а це також багато про що говорить. У 2015-му ще була велика імовірність, що РФ захопить половину України, а основні військові дії будуть "за рікою".

Загалом "Порох із драконових кісток. Сезон Кіноварі" більше нагадує не першу книгу циклу, а невиправдано розтягнену експозицію. Таке враження, що всі ці кілька сотень сторінок підлітки туди-сюди тягали нещасні кістки, і більш нічого. Імовірно, саме тому, хоча я читала твір не так давно, він майже не згадується, а багато подробиць одразу стерлися. А от неприємне здивування від деяких моментів залишилося.

На жаль, хоча про цей твір дуже багато схвально писали і нагороджували знавці сучасної української дитячої літератури, особисто на мене він справив погане враження та залишив багато запитань. Наприклад, з якою метою автор називає захисників України песиголовцями, а також з чиєї подачі цей незавершений і по суті антиукраїнський текст рекомендовано Міністерством освіти України для додаткового читання у шкільній програмі з української літератури?

Можливо, друга книга циклу буде більш захопливою, а деякі акценти таки будуть розставлені відповідно до сучасності. Але у цій редакції твір є антиукраїнським і може бути частиною пропаганди проти нашого народу.

 

Висновок: Я не раджу читати цей твір дітям і підліткам, а дорослим – самим вирішувати.

 

Яна Стогова

 

 

Інші думки про книгу:

Аліна Штефан "Сієш кістки – не нарікай на врожай" - http://www.barabooka.com.ua/koli-siyesh-drakonovi-kistki-ne-narikaj-na-vrozhaj/

Rosava "139. Володимир Арєнєв "Порох із драконових кісток"" - https://rosavachitdiary.blogspot.com/2015/10/139.html

Владимир Аренев "Порох из драконьих костей. Комментарии" - http://kniguru.info/korotkiy-spisok-shestogo-sezona-2/poroh-iz-drakonih-kostey

Олеся Стужук "Книжка-зав`язка. Рецензія на книгу: Арєнєв Володимир. Порох із драконових кісток" - http://publish-ukma.kiev.ua/ua/recenziyi/38-knizhka-zav-yazka.html

Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук Читачі BBC Україна "Драконові кістки на узбіччі" - https://www.bbc.com/ukrainian/society/2015/11/151111_book_2015_reader_review_arenev

Ія Ківа Читачка ВВС Україна "Відьма схожа на Попелюшку" - https://www.bbc.com/ukrainian/society/2015/11/151119_book_2015_reader_review_arenev2

Юрій Володарський літературний критик, член журі "Драконові заходи безпеки" - https://www.bbc.com/ukrainian/society/2015/11/151127_book_2015_review_volodarcky_arenev

Євгенія Шидловська ВВС Україна "Володимир Арєнєв: ненависть повертається і труїть нас" - https://www.bbc.com/ukrainian/society/2015/12/151201_book_2015_interview_arenev_she

«ЛітАкцент року – 2015»: відгуки журі. Номінація «Поезія і проза для дітей» - http://litakcent.com/2016/01/21/38066/

Порох із драконових кісток. Володимир Арєнєв. Відгуки - http://publish-ukma.kiev.ua/ua/katalog/rizne/266-poroh-iz-drakonovih-kistok.html

Світ Фентезі №10 (2016) "Драконові кістки на узбіччі" - https://issuu.com/580709/docs/svitfantasy_10_2016/40

Блог Михаила Баландина "Книги: «Порох із драконових кісток» (Володимир Арєнєв)" - http://balandin.online/poroh-iz-drakonjih-kostej/

Алексей Олейников. 3 хороших странных книги для подростков - https://krupaspb.ru/zhurnal-piterbook/intervyu/aleksey-oleynikov-3-horoshih-strannyh-knigi-dlya-podrostkov.html

Порох із драконових кісток (Сезон кіноварі #1) by Володимир Арєнєв Community Reviews - https://www.goodreads.com/book/show/40211434

"Порох из драконьих костей" - https://читательская.рф/improject-42/ideas/381

«Книжка року’2018». Лідери літа: ДИТЯЧЕ СВЯТО / підліткова та юнацька література - http://bukvoid.com.ua/events/raityng/2018/08/04/124354.html

Аліна Штефан "Легенди про наш час: «Дитя песиголовців» Володимира Арєнєва" - http://www.chytomo.com/lehendy-pro-nash-chas-dytia-pesyholovtsiv-volodymyra-arienieva/

rosava "25 Book Forum. Фентезі українське - й не лише" - https://svitfantasy.com.ua/articles/reporting/2018/25-book-forum-fentezi-ukrajinske-j-ne-lyshe.html

vaenn "Марта і кістки. Перші книжки “Сезону кіноварі”" - https://vaenn.wordpress.com/2018/11/30/sezon-kinovari-1-2/

МАРИЯ ГАЛИНА: HYPERFICTION "О новых книгах Ольги Фикс и Владимира Аренева" - http://www.nm1925.ru/Archive/Journal6_2018_12/Content/Publication6_7082/Default.aspx

steblya_kam "и о книгах: Владимир Аренев, "Порох из драконьих костей"" - https://steblya-kam.livejournal.com/275816.html

10 найважливіших українських книг 2018 року - https://www.the-village.com.ua/village/knowledge/knowledge-2018/279649-10-nayvazhlivishih-ukrayinskih-knig-2018-stasinevich

Смерть, Вовк, Мудак, Секс і Війна: підліткова література як гра в карти  - http://www.barabooka.com.ua/smert-vovk-mudak-seks-i-vijna-pidlitkova-literatura-jak-gra-v-karti/

Топ БараБуки оголошує довгий список найкращих родинних видань 2018 року - http://www.barabooka.com.ua/top-barabuki-ogoloshuie-dovgij-spisok-najkrashhih-rodinnih-vidan-2018-roku/

Коротко про головне: найцікавіші новинки дитЛІТА (15+)  - http://www.barabooka.com.ua/korotko-pro-golovne-najcikavishi-novinki-ditlita-15/

Топ БараБуки: короткий список найкращих родинних видань 2018 року - http://www.barabooka.com.ua/top-barabuki-korotkij-spisok-najkrashhih-rodinnih-vidan-2018-roku/

«Топ БараБуки»: переможці 2018 року - http://www.barabooka.com.ua/top-barabuki-peremozhci-2018-roku/

Видавництво "АССА" "Наші нагороди та відзнаки в 2018 році" - https://acca.ua/novyny/468-nashi-nahorody-ta-vidznaky-v-2018-rotsi.html

«Книжка року’2018». Короткі списки. Номінація «Дитяче свято» - http://bukvoid.com.ua/events/raityng/2019/01/14/185839.html

Олег Сілін "Вісім книжок фантастики для двадцять-вісімнадцять" - http://litakcent.com/2019/01/16/visim-knizhok-fantastiki-dlya-dvadtsyat-visimnadtsyat/

Володимир Чернишенко "Книжка, яка виправдовує сподівання: рецензія на «Дитя песиголовців» Володимира Аренєва" - http://litakcent.com/2019/01/22/knizhka-yaka-vipravdovuye-spodivannya-retsenziya-na-ditya-pesigolovtsiv-volodimira-arenyeva/

«ЛітАкцент року — 2018»: відгуки журі. Номінація «Поезія і проза для дітей» - http://litakcent.com/2019/02/02/litaktsent-roku-2018-vidguki-zhuri-nominatsiya-poeziya-i-proza-dlya-ditey/