Галина Пагутяк «Лялечка і Мацько»

Категорія – для малечі
Вік основної аудиторії – до 7 років
Жанр – казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту – не справило особливого враження

Галина Пагутяк. Лялечка і Мацько. – К.: Грані-Т, 2008. – 96 с.

Це історія про дружбу п’ятирічного хлопчика і лиса-художника на ім’я Мацько. Судячи з оформлення книги, віку головного героя та його прізвиська «Лялечка» можна зробити висновок, що цей твір орієнтований на дошкільну і молодшу шкільну аудиторію. Відповідно до цього і зроблена класифікація.

Але це не зовсім так. Деякі моменти у цій книзі не відповідають віку такої аудиторії і можуть бути цікаві виключно дорослим. Наприклад, зрозуміло, що хлопчик маленький, але ідентифікувати його як «Лялечку» можуть лише дорослі, сама дитина у такому віці вже цінує своє ім’я. Якщо ж ім’я для дитини не є важливим, то це свідчить про її пригальмований психологічний розвиток, а нічого подібного у герої не спостерігається.

Лис же цілком дорослий персонаж зі своїми комплексами і дорослими проблемами.

Спочатку книга структурно є сплетенням двох сюжетних ліній: життя лиса Мацька і життя хлопчика.

Лялечку привозять до бабусі у село, а мама-одиначка їде на море, щоб влаштувати особисте життя. У матері своя правда, вона запитує:

«– Маю я право на особисте життя чи ні? Хочеш, щоб я до кінця життя мучилася сама?» (С.6).

Та часом у тексті зустрічаються фрагменти і зовсім дорослого тексту: «Мама трохи розгубилась, і на її чоло набігла зморшка. Навіть вміло використана косметика не могла приховати безпомічного і втомленого виразу, властивого жінкам, що самотужки виховують дітей» (С.6).

Хто це каже? Автор? Чи це сприйняття малої дитини? Подібна не чітка точка зору дає додатковий ефект нерозуміння суті твору, бо наведений приклад зрозумілий дорослому, але дитина подумала чи сказала б зовсім інакше.

Або інше: «Лялечку ніхто ніколи не катав на велосипеді. У них його не було, і мама не вміла їздити. Тато, певно, уміє їздити. Але він поїхав далеко-далеко. Мама раз на місяць брала від нього гроші на пошті. То були не просто гроші, – аліменти. мама гнівалася, що їх мало, однак для хлопця ті аліменти були цілим багатством» (С.53).

Далі не розшифровується, чому вони були багатством для дитини, а цей фрагмент сприймається як вмонтований.

Іноді зустрічаються і брутальні моменти. Наприклад, опис діда: «Той задрімав було в холодку і прийшов із розкуйовдженою головою, в самих трусах. Лялечка заліз під ковдру й завмер. Дід був дуже смішний у своїх величезних чорних трусах, і хлопець зніяковів» (С.27).

Який сенс у цих відомостях, так і не стає зрозуміло.

Лис мешкає у лісі, краде курей, товаришує із Сорокою, та якось розуміє, що має потяг до малярства. З цього починаються негаразди у лисячому житті, бо він починає вважати себе особливими і прагнути відповідного ставлення до його таланту.

У цьому творі багато сторінок присвячено творчості та поневірянням творчих людей. Від самого початку цієї історії творчість починає асоціюватися із негативним сприйняттям невдячного суспільства: «У дитинстві матуся розповідала йому про одного лиса, видатного співака на ім’я Марчелло. Той досягнув неабияких успіхів у цьому виді мистецтва, але якось узимку застудив горло на концерті й утратив голос. Що трапилося з ним далі, ніхто не знав. Отака доля в артиста: доки потрібен, тебе пам’ятають» (С.9).

Тому не дивно, що картини Мацька є втілення екзистенційного мистецтва, що проявляється вже у першій роботі. Лис намалював автопортрет – картину із зображенням лиса у вигляді зубатої потвори, яка виглядає з-за пня. Й ось як він її коментує:

«– Мені здається, що в мені досі жило два лиси. Потім, коли я намалював цю картину, один залишився на папері. Отой, що дикий...» (С.11-12).

Типова філософія про подвійну природу людської натури. Цікава ідея. Але чи зрозуміє її маленька дитина? Навряд.

Творчий потяг настільки сильний, що захоплює лиса: «Майбутні картини снилися лисові, переслідували його на кожному кроці. Він не їв, не спав – тільки малював. За короткий час Мацько створив десяток полотен на теми лісового життя і цивілізації, що оминала їхній невеликий заповідник з усіх боків, як море омиває острів. Цей заповідник якраз і був конкретним витвором цивілізації, бо обмежував його мешканців. Мацьку не вистачало свободи» (С.19).

Це нормально для творчої людини, але згодом можна побачити, що творчість та її розуміння лисом мають й негативні сторони. Особливо яскраво це проявляється у розмові з їжаком Грицьком, де показані дві правди – скривдженого художника і звичайного обивателя:

«– Не намалюю! – гаркнув лис. – Таких самих ніколи не намалюю. Я після такого, може, взагалі не зможу малювати...

– Ну, то й що? не намалюєш – не біда. Скільки всякого діла довкола. Ліс чистити, щоб сміття не було забагато, діточок ростити.

– Я – художник. Ти що, цього не розумієш? Це все одно, що моїх дітей з’їли. Я їм цього не подарую! Рийся у смітті, як хочеш, а я буду сміття з душ виймати!» (С.34).

Хоча насправді за жодною із цих думок не стоїть істина, в ці слова є проявами амбіцій.

Мацько хотів визнання і слави, тому і влаштував виставку, що неабияк обурило Сороку, яка, на її думку, «відчинила» йому «двері у світ культури».

Вона просто шаленіє від того, що її не спитали та з нею не порадилися:

«– Ви тільки уявіть, чого доброго можна чекати від лиса, та ще й з таким неестетичним ім’ям! Напевно, він задумав щось недобре. А картини його просто жахливі. Вони відбивають апетит і сон. Уявіть, що буде з нашими малятами, коли вони це побачать!» (С.23).

Відверті нападки на особистість вітаються заради знищення творчих людей (та й звірів). У лісі є ще два визнані художники борсук Джума і щурик Альцест. Вони типові ремісники від мистецтва:

«Джума заробляв собі живописом на життя, малюючи самі лише баранячі стегенця й називаючи це криваве м’ясо натюрмортами. Ті мальовидла користувалися великим попитом у вовків.

Натомість щурик Альцест міг похвалитися численними прихильниками серед мишей – лісових, польових та сільських. Його родичі, близькі й далекі, швидко переконали всіх, що сірий колір наймодніший і найпрактичніший» (С.21).

Тому цілком зрозуміло, що «Мацько не міг вчитися у художників, чиї картини йому не подобалися та яких він сам не поважав» (С.21).

Врешті-решт на виставку ніхто не прийшов через підступ конкурентів, а вночі картини зжерли миші. Одна з них навіть вмерла, подавившись шматком полотна.

Мацька накриває депресія, і його емоції також подані цілком у дорослих категоріях із соціальним підтекстом:

«Чи варто описувати сумне пробудження художника, який виявив, що плоди його натхненної праці втрачені назавжди, бо щезли без сліду? Світ побляк, очі, які перед тим сяяли завзяттям, погасли, наче світильники перед ранням, лапи безсило опустились, серце вхопив відчай... Зневіра, – ось, що губить справжній талант.

Таке трапилося з нашим лисом. І таке відбувалося та, на жаль, ще не раз відбуватиметься з іншими художниками, поетами, музикантами. Бо звичайним людям видається, що вони займаються дурницями, що краще виготовляти б якісь потрібніші речі, наприклад, каструлі чи телевізори. Вони згодяться в господарстві. А без книжок і картин нібито цілком можна обійтися...» (С.31-32).

Після таких втрат Мацько хоче померти й зопалу з’їдає Сороку, яка й спровокувала ситуацію. За це його заочно судять, окрім того, він зганьбив свій лисячий рід, й від нього усі відвертаються як від неблагонадійного.

Хоча той бруд, про який казав Мацько, таки є в душах мешканців лісу. Красномовна його родичка лисиця, яка слідкує за модою і цілком нормально ставиться до пронизаного корупцією та бандитизмом суспільства:

«– А гарно я вчора зомліла? – засміялася, показавши білі зубки сестричка. – Маркіян усе влаштував. Виявляється, Сорока померла від серцевого нападу. Є свідчення лікаря. Але ти за самовільне влаштування виставки караєшся штрафом у розмірі тридцять курей. Сам розумієш, це скоріше не штраф, а подарунок. Вовк дуже не задоволений. Сорока завжди була в курсі справ...» (С.41).

Згодом цей соціально-політичний момент буде розвинуто. У лісі змінили очільника: «Були у нас позавчора вибори, і старого Вовка скинули. Тепер у нас головою молоденький Вовчик, той, що театр хотів організувати, але йому не дозволили. А по-друге, Вовчик вирішив влаштувати Свято Лісу. Змагання різні, карнавал, концерт. І конкурс на кращу завісу для театру...» (С.73).

Але по-суті нічого не змінилося, як це часто буває і в людей. Ці думки подані від мудрої ворони:

«Вона ж пам’ятала, коли старий Вовк очолив лісову громаду. А перед тим Ведмідь. Чогось усі вважали, що найголовніший у лісі – той, хто найсильніший, кого найбільше бояться. А чому не наймудріший? Той, хто мудрий, він завжди ще й добрий.

Але так було заведено з давніх-давен. Сильні кривдили слабких. А мудрі сиділи на дереві й каркали. У людей теж, здебільшого, так заведено. Тільки незрозуміло, чи звірі навчилися таких порядків у людей, чи люди – у звірів» (С.79).

Вовк поводиться як справжній політик і багато обіцяє, але ці брехливі обіцянки також розбиваються об мовчання мудрої ворони:

«Ворона, яка все це чула, завовтузилася на гілляці, однак промовчала. Ще не було такого на світі, щоб сильні захищали слабких. Кожен мусить сам себе захищати, щоб його не з’їли. Ворона довго прожила на світі, і не лише в лісі. Узимку, коли була молодша, зимувала у місті. І теж не бачила, щоб там сильні захищали слабких, хоча місто вважають культурнішим, ніж ліс. Але вона знала, що досить їй каркнути хоч слівце, – з нею трапиться те, що з Сорокою. Тому й Ворону вважали мудрою» (С.80-81).

Показане зубожіння суспільства й в екологічному аспекті, й у науковому:

«– Раніше мушка була, як мушка, а тепер котру не вловлю, гербіцидом відгонить. Тьху! Якби те знав, то павуком не з’являвся б на світ!» (С.49-50) – бідкається павук.

А перед святом звірі прибирають ліс від сміття, залишеного людьми.

Та ще до того, як лис повернувся до свого лісу-заповідника, шлях приводить Мацька до людей.

Спочатку він іде до лісника, який рибалить, випрошує у нього їжу, а тоді прямує на подвір’я за зеленою фарбою, щоб стати кущиком і бути хоч комусь потрібним. Цей задум, звісно, не вдається, але таким чином лис познайомився з Лялечкою. Хлопчик і допоміг йому стерти шкідливу для хутра фарбу.

Лис розмовляє з дитиною, вчить малого, наприклад, як лазити по драбині, розповідає про своє життя. Він емоційно старший, і це відчувається.

Зрештою лис отримує свою омріяну славу, виграючи конкурс на кращу завісу для театру, бо показав красу навколишнього світу, і знаходить собі пару. А хлопчик зумів побувати на лісовому карнавалі і зрозуміти, що сонце зійде, якщо у те вірити.

Закінчується ця історія позитивно.

Висновок: Книга була б цікава дорослій аудиторії, якби не зверталася до дитячої і була б насичена психологічними подробицями, питаннями і проблемами, актуальними для дорослих. У цьому ж міжаудиторному варіанті (через оформлення та приналежність до дитячої серії) вона може бути незрозумілою для дитини і залишиться не поміченою дорослими.

Дарина Пилипенко

Інші думки про книгу:

Чопко Вікторія "Відгук на книгу Галини Пагутяк «Лялечка і Мацько»" - http://dubanevychi.info/?p=4696