Валентин Бердт «Мій друг Юрко Циркуль та інші»

Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – від 12 років
Жанр – шкільна історія
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту – дуже добре

Валентин Бердт. Мій друг Юрко Циркуль та інші. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2010. – 272 с.

Жив собі на Москалівці, що у славному місті Харкові, звичайний хлопець – Вадька Журбін. Ходив до школи, любив батьків, умів дружити, а ще палив цигарки, коли ніхто не бачив, та за комір залити не полюбляв, як і ненормативною лексикою не користувався для зв’язки слів. І був у Вадьки товариш – Юрко Циркуль, якому і присвячена ця книга.

Здавалося б – про Циркуля піде мова, бо й прізвище у нього красномовне, й личко на обкладинці хуліганисте. Ач ні – не про Циркуля ця книжка, просто для гарної назви прийшлося.

Ліній розвитку персонажів тут три, і всі підліткові – погляди Вадька Журбіна, Анжеліки Діанової і Сніжани Зобари. Зрозуміло, що погляд на життя у них різний, бо й підлітки різні.

Вадька Журбін із бідної родини, постійно потерпає від безгрошів’я, та ще й має дві проблеми. Глобальні. Батько-далекобійник, який любить розслабитися з випивкою, а матір смертельно хвора, і з кожним днем їй стає все гірше і гірше. Безвихідна ситуація.

Але Вадька має неабиякий талант – він надзвичайно обдарований різьбяр. Талант єднає його з минулим й іноді стає ледь не єдиним прихистком, і тоді з’являються справжні шедеври: «Ні, це були вже руки мого дідуся: зі шрамами, мозолями, які нікому не зробили зла, а тільки поспішали працювати на радість та благополуччя людям. Пахло сухою, вилежаною деревиною, а я все дивився й дивився на дідусеві руки» (С.41).

Тримаючись під негативним впливом суспільства, Вадька залишається моральною людиною, яка гідно витримує удари долі. Дідусь є уособленням всього доброго і шляхетного, що може бути в людині, і тому він – співрозмовник хлопчика у найважчі часи. «Коли я беру до рук дідусеву скриньку, то починаю подумки з ним розмовляти» (С.40) – зізнається Вадька читачеві і самому собі.

У житті Анжеліки Діанової теж не все добре. Хоч вона й забезпечена, а її бабуся й узагалі належить до богеми, але вона самотня дитина.

«Батьки Анжеліки живуть окремо, бо дуже зайняті власним бізнесом. Навідуються вони до доньки у вихідні та свята, а на канікули забирають із собою відпочивати в далекі теплі краї» (С.86). Отже, відкуповуються від дитини дарунками, тому не дивно, що Анжеліка тривалий час живе як гламурне вовченя, хижа, але й беззахисна перед своїми почуттями. І тільки дружба та щира закоханість допомагають її серцю відтанути. Не прихильність до Юрка Циркуля, яка на ділі виявляється оманою й суцільною проблемою, а справжнє почуття до Вадьки Журбіна, якому не заважає різниця у фінансовому становищі.

Дуже гарно у книзі подане світосприйняття сучасної молоді. Видно, що автору відомі молодіжні течії та уподобання: «У класі з’явилася точнісінько така сама спідничка, як у мене, – трішки вгамувалась Анжеліка. – А ще я хочу пофарбуватись у чорне. Зараз всі канають під стиль емо» (С.87) або «Діанова стала схожою на актрису з фільмів типу «Ранетки», «Просто додай води» та іншого відстою, який так полюбляють дивитись дівчата з нашого класу. «Цяця», – прошепотів Юрко, штовхнувши мене під бік» (С.100). Іноді не обходиться і без грубощів: «Чому ти вирішила, що він голубок? – образилась ще більше Анжеліка» (С.119). Хоча останнє, на мій погляд, було зайвим.

Сніжана Зобара – найдивніша особа у цій історії. «У Сніжани довге й чорне, як вороняче крило, волосся, великі, як терен, очі та видовжений, з горбиком ніс, тобто нічого спільного з білизною снігів, про які натякає її ім’я. Через те до неї й прилипло прізвисько Ворона» (С.35). Так зазвичай змальовують чарівників або тих, хто не подібний до більшості у суспільстві. Й це передчуття одразу справджується, коли дізнаємося про захоплення Сніжани чарівництвом, дивні сни, видіння і надзвичайно глибоке сприйняття світу та енергетичних потоків, які його пронизують. Зі Сніжаною розмовляє циган, чия торба перейшла дівчинці у спадок, а тоді у її сни приходять і зовсім дивовижні істоти, яких би я назвала хранителями людства.

Вони відкривають Сніжані дивовижні глибокі філософські речі, які лише мають метафоричне втілення, а насправді є одним з різновидів життєвої філософії: «Коли тіло покійного [Гулака-Артемовського] засиплють землею, – пояснював один із них, – і всі поспішать на поминки, це місце стане точкою опори невидимого стовпа, який підпирає небо. Насправді ж це ніякий не стовп, а випромінювання досі не відкритої вченими енергії, потік якої оживає тільки раз на рік, у день поховання чесної й благородної людини. І якщо його не підтримуватимуть ті, хто живе в Харкові, то з роками він поступово згасне, а разом з ним у місті зникне добро, чесність, порядність, любов і злагода. Харків перетвориться на базарну площу, де господарюватимуть злі, заздрісні й обмежені люди» (С.203).

Гідні високоморальні люди, на яких тримається світ. У це віриш. Але чи справді самотність і страждання є необхідними умовами? Читаючи цю книгу, думаєш, що так. Бо Сніжана теж виховується не в повній родині, а бабусею...

Хоча Сніжана від самого початку поводиться як людина, здатна розділити чужий біль: «Сніжані здавалось, що не обов’язково чекати, «коли будуть діти»: вона й зараз прекрасно розуміє бабусю й болить їй не менше» (С.47), а таке розуміння та емпатія дорого коштують.

Нормальна родина лише у Юрка Циркуля, благополучна і не злиденна, але його думок у творі майже немає. Він росте нормальною дитиною, може й утнути щось, та завжди готовий допомогти товаришеві. Не шкодує навіть свого такого бажаного комп’ютера, щоб Вадько міг підтримати хвору матір.

У творі глибоко розкрита психологія підлітків, показані перші почуття, які йдуть від серця, й розуміння почуттів і думок іншого. Як, наприклад, сприйняття Юрком Циркулем закоханої у нього Іри Приходько: «Дивно, – тихо сказав Циркуль, – не так давно я тебе не помічав у класі. І не думав, що ти така рішуча, відчайдушна, смілива. Донедавна мені всі дівчата здавалися маминими доньками й улюбленицями вчителів. Адже вони ні на що не здатні, окрім зубріння, пліток та балаканини про зачіски, джинси й попсову музику. Не думав, що так запросто дівчина-однокласниця може стати другом. До того ж, надійнішим, ніж дехто з хлопців» (С.143).

Стираються стереотипи, й люди в очах підлітка постають як особистості. Цей мотив дуже сильний і стосується не лише дітей, але й дорослих. Вже у думках Вадьки Журбина про чудову вчительку Антоніну Павлівну можна побачити, наскільки часто світ є полярним у сприйнятті, без півтонів та справжньої складності:

«І все, що вона говорила, було для мене незвичайним, а особливо про дитинство, бо донедавна мені здавалося, що вчителі ніколи не були дітьми. Вони народжуються вчителями.

І таких людей – море. Лише в нашому класі я нарахував кілька таких дівчат. Їх досить легко розпізнати. Це переважно відмінниці й зануди, у них мало друзів, у вільний час – читають книжки, і зневажають тих, хто захоплюється Шреком. А як вони вбрані?! Тоді як решта їхніх однокласниць чіпляють у вуха золото, фарбують нігті та губи й навіть у похмурі дні одягають темні окуляри, дівчата-вчительки носять немодні лашки, роблять простенькі зачіски й сахаються манікюру» (С.66).

Чи є вчителі справді Вчителями з великої літери, як дідусь головного героя, чи вони другосортні, як у цих стереотипних думках, подібно до підлої класної керівниці Вадьки Журбина Лілії Борисівни?

Залежить тільки від особистості. І саме тому між Антоніною Павлівною і Лілією Борисівною постійно виникають світоглядні конфлікти. Хоча позиція дітей та автора однозначна, класній повністю висловити свою думку не дають, її читач сприймає через призму бачення інших.

У книзі багато страждань, але люди по-різному на них реагують. Хтось стає бомжем, й у тому знаходить радість життя, і Вадьку доводиться поспілкуватися і з цими верствами населення. Хтось топить своє горе і слабкість у випивці, як, наприклад, батько Вадьки, й у цих моментах ледь не пробиває на сльози: «Як же він може пропивати останні копійки? – волав я думкою до п’янючого батька, що солодко похропував і бурмотів. Невже тато змирився зі смертю мами?». Я сидів на порозі. Нікому до мене не було діла: ні бабі Трубачці, ні сусідам з іншого боку, які втягли п’яного батька до хати. Іди, Вадиме, напивайся, йди жебракуй, нюхай клей «Момент», та хоч головою об стінку – ніхто тобі й слова не скаже» (С.195).

Та найбільш красномовним прикладом, як не зламатися під вагою страждань, є вчителька Антоніна Павлівна. Її слова – втілення справжньої життєвої філософії дорослої людини. Наведу лише два приклади:

«Прикрощами випробовуються почуття. І якщо вони слабкі, а людина боїться труднощів, або не здатна їм протистояти, тоді в її житті з’являється їх ще більше. Проблеми стають ще важчими, складнішими. Людина поступово втрачає друзів, інтерес до життя. В очах більшості вона перетворюється на хронічну невдаху. Її починають цуратися знайомі, сторонитись на роботі, у школі» (С.68).

«Я прагнула помсти: око за око, зуб за зуб. Твердо вирішила вбити лікаря, адже він позбавив життя мого чоловіка. Але, вбивши його, чи поверну я коханого? Ні. Безглуздий вчинок і більше нічого. Помста абсолютно нічого не вирішує й не змінює, а тільки ускладнює життя.

Хтось із мудреців сказав: «Залиш цю справу Богові».

Втрату, зраду, як і багато інших життєвих прикрощів треба вміти мужньо витримати. Ніколи не відповідай злом на зло. Лише добром можна розірвати цей ланцюг» (С.72).

І наче все добре, а ця життєва філософія невтручання і покладання на вищі сили дійсно є надбанням філософської думки людства, їй хочеться слідувати. Але... чому ж тоді Антоніна Павлівна тікає за океан? Чому залишає на самоті тих дітей, які так потребують її підтримки? Хіба ж вона насправді дбає тільки про власне комфортне світовідчуття? Виходить, що так.

Або Юрко Циркуль... Він теж утікач за океан, де, як хлопець вірить, зустрінеться з улюбленою вчителькою. Він до останнього не каже друзям і закоханій у нього Ірі Приходко, що скоро залишить країну.

Із гнильцем філософія. Зовсім не така філософія дії, яку сповідує Сніжана Зобара, і саме тому їй відкривається таємниця, а іншим – ні.

Й саме у цьому контексті згадуються розпачливі і щирі слова батька Вадька Журбина, які западають у серце: «Затишна й зручна серединка зіткана з безхарактерності, брехні, блюзнірства, підлабузництва й продажності. Там маму рідну за гривню продадуть, – говорив батько тихим голосом. – А не хочеш учитися, залишишся дурнем. Коли такі бевзі дорослішають, ними затикають усі дірки, на них вішають усіх собак, а вони потім ображаються, шукають правди, порятунку» (С.124).

Хіба те, що, як одкровення, каже така чудова вчителька Антоніна Павлівна, не є такою «серединкою»? Хіба у Писанні не сказано, що бути теплим значно гірше, ніж гарячим або холодним? Хіба бездіяльна людина заслуговує будувати майбутнє, а по смерті стати стовпом, на якому тримається світ?

Та й сам світ несправедливий і нелогічний. Він, як та монета, може повернутися до людини то одним боком, то іншим. Й у такому несправедливому світі багато страждань, а все вирішують гроші. Тому й потопає у відчаї Вадько Журбин, не маючи можливості допомогти хворій матері: «Я присів навпочіпки поруч і заплакав: відчай і розпач розривали душу й краяли на маленькі скибочки моє зіщулене серце. Десь у лікарні помирає самотня мама, через те, що в нас немає грошей. Розтерзав би того, хто вигадав гроші! Чому це так: людину можна врятувати від смерті, якщо маєш статки. А коли порожньо в гаманці, то всі спокійно споглядають, як людина домучується останні дні свого життя» (С.211).

Хтось споглядає за чужими муками, а хтось тікає за океан... І вже вчинки та слова Юрка Циркуля та Антоніни Павлівни сприймаються зовсім в іншому світлі.

Але світ не поспішає віддячувати Вадьку за добро, любов і щирість. Гроші, які випадково потрапляють до рук хлопця і могли б урятувати його матір, так само легко йдуть від того, хто їх не заробив важкою працею, і дістаються бомжам, і їх уже потрібно відбирати у тої погані.

Кінець відкритий. Ми не знаємо, як складеться життя за океаном у втікачів, яким насправді байдуже і до свого рідного Харкова, і до України. І не довідаємося, чи знайдеться можливість в Анжеліки Діанової зібрати за допомогою впливової бабусі потрібну на операцію суму, чи брудні бандитські гроші підуть на добро, чи мама Вадька помре. І, можливо, батько хлопця зіп’ється, а сам малий жебракуватиме разом із бомжами. І також невідомо, як сприйме від’їзд свого коханого Юрка Іра Приходько, чи не зламає її така підступна зрада. І що буде зі Сніжано Зобарою? Чи стане їй сили боротися за світло і змінювати світ на краще?

Хочу вірити, що хоча б вона не оступиться...

Висновок: Роман «Мій друг Юрко Циркуль та інші» незвичайний за своєю подачею і смислом. Він складний для розуміння і глибоко психологічний. Схоже, що розрахований на підсвідоме сприйняття та асоціювання. Але книга зроблена так майстерно, що читач може вести з нею діалог, наповнюючи вчинки героїв і події власним смислом.

Маргарита Крук

Інші думки про книгу:

Наталя Марченко "Валентин Бердт. "Мій друг Юрко Циркуль та інші" - http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/92

Віра Наливана "Чому так не хочеться дорослішати?.." - http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/12348/

Ольга Купріян "Літературний інфантилізм. В Україні бракує книжок для юнацтва" - http://tyzhden.ua/Culture/60486