Світлана Поваляєва «Вррум-чарівник»

Категорія – для малечі
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – пригодницька казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту – погано 

Світлана Поваляєва. Вррум-чарівник – К.: Грані-Т, 2007. – 112 с.

Головні герої цієї казки – брати Василь і Роман, але найчастіше читач бачить події очима їхньої мами.

Ця жінка поводиться, як підліток: «Маючи дітей, я маю прикидатися дорослою. Мені страшенно хочеться цілу днину бути з моїми синами і гратися – особливо в індіанців та пластилінове королівство, але я не можу. Гра в дорослих – це така гра, що лише почни й ти одразу забудеш, що граєш, станеш страшенно поважним і почнеш думати про всякі дурниці. Наприклад, вигадувати, що застуда живе у весняних калюжах, мікроби – на яблуках, корисні новини про світ – у телевізорі, а гроші – у комп’ютері, з яким треба працювати цілий день, аби їх побачити раз на місяць» (С.6).

Проте, ця життєва філософія ні до чого не призводить, а якихось змін у світогляді цієї жінки не відбувається.

Книга називається іменем ще одного героя – слимака-чарівника Вррума. Родина забрала його з Притулку Загублених у Всесвіті Істот, де веселковий слимачок мешкав у чайнику. Сам він зі світу веселкових виноградних слимаків, мирно жив у винограднику, мав родину, але якось піддався на провокацію товариша вирушити у небезпечні пригоди, потрапив у Воронку й опинився у нашому світі. Але про це все читачі та герої дізнаються ледь не наприкінці твору. Як і про те, що світ Вррума настільки далеко від нашого, що його неможливо уявити. А чим далі світи один від одного, тим важче уявити, що там можеш побачити.

Сам Вррум дуже дивний – це такий собі покруч анти Мері Попінс і Карлсона. Він знайомий з сучасною лексикою і людськими стереотипами. Наприклад, у нього просто пунктик щодо жінок.

«– Що ти, сучасна жінка, яка весь час на роботі, можеш знати про справжні пацанячі потреби?!» (С.32) – обурюється Вррум і постійно розказує про «пацанячу їжу» – чіпси, колу та іншу гидоту.

Він перекручує домашні завдання дітей, за якими має наглядати, дурнувато грається в слова і постійно демонструє зневагу до будь-яких правил. А ще Вррум любить страхи, такі схожі на шкільний фольклор. Але ми так і не почуємо розповідь про «мертвих іржавих роботів зі Світу Жахливих Кнопок? Про те, як вони перегризають дроти ще живим роботам, а по ночах проникають до людей через інтернет і доводять їх до божевілля своїми піснями» або про «гнилоголових черепанделів, котрі можуть зашепотіти насмерть» (С.84).

Разом із хлопцями Вррум крізь Наскрізну Шпарину подорожує різними світами. Спочатку, щоб принести до нашого світу дракона (тобто дракониху, яку вони назвали Маруською), а тоді, щоб того дракона повернути додому.

Хлопці бачать цілий калейдоскоп світів: світ підводних павуків, пластилінове королівство, світ вітрильників, світ живих речей, глиняного і вовняного світів, Світ Жахливих Кнопок (жахіття для комп’ютерників) тощо. Окремо розповідається про своєрідне іншовимірне чистилище:

«Це світ повернень і виплат. Не знаю, наскільки він великий, але ми опинилися саме серед вуличних фотографів, котрі цілісіньку днину знущаються з диких тварин, примушуючи їх сидіти на припоні у памперсах та фотографуватися з перехожими» (С.66).

А також про «цілком уявний» світ:

«Тобто, не справжній, а такий, ніби картинка по телевізору. Картинка різала око своєю строкатістю, там пурхали безліч метеликів і пташок понад велетенськими яскравими квітами. Поміж усього цього плавко розгулювали дівчатка, схожі на ожилих ляльок Барбі, виблискуючи стразами на дуже-дуже коштовних сукнях. Вони весь час зазирали до люстерок, кокетливо кліпали віями та крутили головами, аби переконатися, що їхні складнющі, схожі на Вавілонську вежу, зачіски – бездоганні. Маруська у відчаї гризла велосипедну раму, хлопці втомлено кривилися, а Вррум пояснив нам, що цей світ нетривкий і складається з тонюсіньких, як плівочка, фантазій деяких пустоголових дівчаток із заможних родин – тож ми швиденько подалися геть» (С.68).

Про самі пригоди у цих світах не йдеться, інші світи здебільшого тільки згадуються.

Хоча ця книга має певну світоглядну глибину. Тут показана відносність добра. Наприклад, ось як аналізуються дії керівниці Притулку Загублених у Всесвіті Істот:

«Мені здавалося, що всі ми насправді потрапили до в’язниці, а Кріста – наш вартовий, котрому подобається робити щось добре, корисне і відповідальне. Не будь у неї нас, щоб вона тоді робила? Вона не могла би почуватися такою важливою, такою вартісною у власних очах. Ви, люди, часто-густо переконані в тому, що робите комусь добро, допомагаєте, не маючи ані найменшого уявлення, що ж насправді потрібно жертві вашої турботи і чи маєте ви сили, мудрість і право допомагати» (С.89).

А головним негативним персонажем є істота, яку у світі Вррума називають Друзд. Це цілком сюрреалістична персона:

«Це був високий чоловік у довгому чорному шкіряному плащі. Його довга чорна шпакувата чуприна була зібрана в конячий хвіст, очі від полисків станційних ліхтарів яріли червоним, а на плечі сидів птах. Чорний птах. І це плече, на якому він сидів, шкіряний рукав і половина спини зблискували чорно-білим. Вочевидь птах ніколи не літав і ніколи не покидав чоловіка, тому гидив йому прямо на плащ» (С.90-91).

Він стверджує, що робить добро і хоче допомагати іншим, але це не так. І тому сильно звучить рефрен пісні «Іди і шукай самотніх!» (С.108), якою друзі проганяють це зло від Вррума.

Цілком природно, що цей двобій відбувається у Карпатах, а помічниками є музиканти, один з яких згодом може стати новим чоловіком мами головних героїв. Лише разом можна прогнати зло, і ніяк інакше.

Але якби все було б так добре у цій книзі, як здається, коли слідкуєш за цією лінією... Насправді у творі багато сюрру і хворобливості. Особливо це стосується першої половини тексту, іноді навіть складається таке враження, що автор намагався вигадати щось якомога більш оригінальне, а виходили штампи і хворобливі стереотипи.

Наведу кілька прикладів:

«Дощ справді під Ліхтарем не падав, а сам Ліхтар поводився украй підозріло. Ось, наприклад, він зненацька перекинувся на жовтого фламінго, а тоді, вже знову будучи ліхтарем, безсоромно сказав: «КАР-Р-Р!». Від його бляшаного капелюха, прикрашеного пером, урізнобіч пурхнули маленькі сріблясті нетлі» (С.9).

Або:

«Мабуть, все ж таки це було... автомобілем, причому таксі. Та водночас воно скидалося на стару швацьку машинку «Зінгер» (можливо, ти навіть знаєш, як вона виглядає, бо така збереглася у мами ще від твоєї прабабці), на сарану (ти ж бачив сарану або хоча б цвіркуна), на гоночний автомобіль та на шоколадний торт з суницями!» (С.11)

І продовження про це «авто»:

«Мої сини висіли на турніках, бо Таксі всередині виявилося спортзалом. Я була схожа на індійського йога, котрий ось-ось натисне писком на панелі керування польотом всі кнопки водночас. Хоча кнопки були з суниць, чорниць, виноградин і бозна ще чого» (С.13).

Багато сюрру й у сценах, присвячених Притулку. Хоча іноді він там виправданий з точки зору дорослого, але може викликати нездорові асоціації у дитині:

«До нас вийшла різноока бліда Дівчина у широчезній картатій сукні, що надималась, мов накривка на чайнику, тож не одразу було помітно, що то не Дівчинка, а пів’ящірка! До поясу – дівчинка, а далі – кольорове тіло ящірки з чотирма лапами і хвостом, як і належить» (С.17).

Або й ігри з образами (у цьому випадку з образом божої корівки):

«В одному з таких вазонів росли жовтогарячі настурції, сплітаючись в цілу альтанку, всередині якої погідно спала пухнаста брунатна кішка. Вона відкрила одне своє жовте, як у сови, око, чхнула і знову заснула. В одній із квіток, тримаючись, наче колібрі, дрімала крихітна корівка. Справжнісінька мініатюрна корова блакитного кольору з білими хмаристими плямами і прозорими крилами бабки на спині» (С.17).

Після того кішка і корівка сваряться, хто з них Настурція.

Сенсу у цих образах немає, на сюжет вони не впливають і є антуражними.

Іноді до літературних ігор примішуються політичні мотиви і дорослі світоглядні категорії. Наприклад:

«Я так і не помітила ні самого маєточка, ні дверей, ні якогось дзвоника до них – враження було таке, ніби ті лагідні освітлені шиби всмоктали нас, крутнувшись, як шкляний турнікет (може, ти колись крізь такі проходив до дуже поважних будівель – готелів, ресторанів або міністерств), та й жбурнули нас досередини» (С.15).

Хіба дитина такого віку думає про те, чим відрізняється вхід до міністерства від інших дверей?

А це у мене взагалі викликало емоційний шок:

«Бабуся Гапа – секретний державний службовець, вона ловить і пакує у валізи жахливих злочинців, які грабують нашу країну. Більше сказати нічого не можу, бо не дуже собі уявляю, як це воно – пограбувати цілу країну. Дідусь Климентій у нас винахідник, інженер. Для нього що-небудь сконструювати – раз кліпнути. Він може зробити машину, яка поглинає гуму. Усередині тієї машини сидять хробаки. Геть точнісінько, як оті дощові хробаки, які виповзають навесні після грози на поверхню, залишаючи по собі охайні кротячі купки землі. Вони перетравлюють барвисту гуму і випльовують усілякі гумові штукенції. Якщо гума нудна й безбарвна, то хробаки випльовують накривки для слоїків або штучні серця для людей, котрі хворіють на відсутність серця. Якщо ж гума барвиста, то хробаки можуть виплюнути іграшкового їжачка або ведмедика. А якщо у них кепський настрій, то можуть і клізму виплюнути» (С.26-27).

Іноді такий сюрр може нашкодити психіці дитини, викликавши у неї хибне розуміння реальності та причинно-наслідкових зв’язків. Наприклад:

«– От ти, Романе, знаєш, наприклад, що як не накручувати кришку на тюбик з пастою, розкидати одяг, не закривати воду за собою і припускатися усіляких інших хатніх неподобств, то твої акваріумні рибки, твої маленькі яскраві неончики перестануть бачити сни і зробляться чорно-білими?» (С.19).

Хоча зустрічаються й по-справжньому кумедні моменти, як то пропозиція виносити сміття за допомогою гвинтокрила на пульті керування, або щире шанування комп’ютерної гри «Герої Меча і Магії», яка була популярна близько десяти років тому.

Висновок: Хоча ідея твору цікава, але у ньому багато інформаційного шуму, сюрру, а іноді й тих моментів, які за певних умов можуть зашкодити психіці дитини.

Дарина Пилипенко

Інші думки про книгу:

Дмитро Шульга "Мій незвичайний нянь" - http://artvertep.com/print?cont=5478

"Відгук на книгу Світлани Поваляєвої «Вррум-чарівник»" - http://zl.kiev.ua/klub/konkurs-v-dguk-pro-prochitanu-vl-tku-knigu/v-dguk-na-knigu-sv-tlani-povalja-vo-vrum-char-vnik.html