Юрій Коваль «П'ять викрадених монахів»

Категорія – реалізм, переклад
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – пригодницька проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - жахливо

Юрій Коваль. П'ять викрадених монахів. – К.: Махаон, 2010. – 192 с.

Чи потрапляла вам на очі дитяча книга про бандюків-кримінальників? Ні?! Тоді ми йдемо до вас!

Юрій Коваль – відомий дитячий радянський письменник. По його творах навіть мультфільми, як кажуть, знімали.

Якби я хотіла загадати читачам загадку, то попрохала б підкреслити одне з чотирьох слів, яке б якнайкраще визначило, ким був цей автор.

Хочете погратися? Якщо так, то правильна відповідь буде одна – «радянський», бо нині він не такий вже й відомий, не зовсім дитячий, а його стиль за нинішніми стандартами дещо...

Ну, про стиль трошки згодом, а зараз познайомимося з героями і спробуємо розібратися, чи буде цей твір корисним і цікавим сучасним читачам.

Хто такі монахи? Якщо вірити обкладинці, то це різновид голубів. Головні герої якраз і мають п’ять таких пташок, що, ніби у сюрреалістичному фільмі, живуть на даху в старому буфеті.

А коли починаєш читати, дізнаєшся з першої сторінки, що монахи – це насамперед ті, що ходять у рясах, тобто, релігійні діячі. Чомусь слово «ряса» для радянських «громадян» не зовсім зрозуміле, а ось, що таке «повели» не треба й здогадуватися. Загребли тих монахів у рясах компетентні органи, чомусь скували їм руки і кудись повезли.

Ось із такої репресивної дії починається ця кумедна дитяча книжка. Далі цікавіше: виявляється, що ті монахи, які продовжують линдати містом у рясах, є кримінальними авторитетами. Так автор ненав’язливо привчає юну аудиторію проводити паралель між ненависною за радянських часів релігією та криміналітетом.

Далі багато сторінок присвячено московському «квартирному питанню». Старі діди і бабці переймаються, куди їх розселять, коли знесуть старий будинок. І роблять це в цілком радянському стилі, розмірковуючи про високі матерії, як то «старе» має поступатися місцем «новому». І така доморощена філософія пронизує всю книгу.

Головний герой – хлопчик на прізвисько Крендель (чи то воно таки похідне від прізвища?). Хоча б інколи його ім’я згадував автор, чи що? Бо це якась бандитська кликуха виходить...

У Кренделя поцупили голубів, серед яких красунчик Моня. За тим Монею хлопчина найбільше переймається, його шукає по всіх усюдах. Навіть у передмісті – Карманові. Цікаво, чи взагалі таке містечко в природі існує? Карманов та Москва, як би сказали розумні дослідники соціального, – це те саме, що село і місто. І вони ой як одне одного не люблять! От ще один пазл у малюнок радянської дійсності.

І як же поетично описується це підмосковне містечко!

«Я побачив за містом озимі поля, річку Карманку зі старими вербами, що схилялися над водою, сині далекі ліси, а відразу за лісами близько, зовсім близько була Москва, немов з-під землі виросла Останкінська вежа й висотний будинок біля Червоних воріт» (С.114-115).

Далі ж іде повний псевдофілософський сюрр:

«Виявляється, з кармановського містечка видно було дуже далеко, і що довше стоїш на ньому, то далі, то ширше бачиш. Незабаром ми бачили не лише Москву, а геть уже далекі південні степи й гори, які синіли над ними. Виразно було видно двоголову сніжну вершину – Ельбрус» (С.115).

Але повернемося до початку.

Крендель переживає, що його голубів обстригли, і тепер їх не впізнаєш, але насправді поголили монахів-кримінальників із банди «чорних монахів». І таких «паралелей» у творі хоч греблю гати. Коли ми бачимо тих монахів поголеними, вони палять, п’ють пиво і грають у лото, називаючи номери статей з Кримінального кодексу.

Часом у книзі зустрічається просто невимовний сюрр, як то громадянин, який продавав граблі, або переляканий злодій, що краде важелезні лампові телевізори і любить побазікати сам із собою. Це ще нічого: інші герої непокояться, що їхні вуха можуть на них ображатися...

Викрадач ще й має колекцію фотографій закордонних кіноактрис. Якщо хтось іще не зрозумів: то це підступний вплив Заходу! Через те захоплення викрадач став таким неблагонадійним!

І найогидніше, що це найпоетичніший персонаж усього твору... Лишень почитайте його останній запис у «Короткому описі злочинних дій». Це ж просто вірш у прозі...

Або ще бачимо сюрр, коли в один з міліціонерів має зброю незрозумілого синього кольору.

А як вам таке?

«– Не стріляти!

І кулі, які вже вилетіли було з розпечених стволів, прошмигнули назад і затаїлися в гільзах. Нагани нервово гикнули, як брати-близнюки» (С.110).

Вибачайте, це як?..

Чи коли у вибоїнах на дорозі водяться карасі...

Або ще:

«Мотоцикл, угризаючись у дорогу, часом зникав із очей, а замість нього бив фонтан, ніби на цьому місці відкрилася нафтова свердловина» (С.116).

Окремої уваги вартий бандюк на прізвисько «Шкіряний». Він постійно з’являється в кадрі у шкіряному плащі та шкіряній кепці. Виняток – лазня, де він (як і всі інші) цілком голий. От питаннячко: чи потрібний у дитячій книзі натовп голих мужиків?

Головні герої так само радо відвідують лазню, як ви зрозуміли. А чому б ні? Особливо коли в лазні присутні і римський імператор Тиберій, і римський поет Тибул...

А ще у Шкіряного на ногах відповідне кримінальне татуювання, яке роблять у в’язницях, – «вони втомилися». Кому цікаво, може погортати енциклопедію тюремних наколок, щоб дізнатися більше на цю тему.

Шкіряний – абсолютне зло, підступне, розумне, вміле. Ви б тільки бачили, як неймовірно він стріляє! Американські бойовики відпочивають, а їхні герої нервово палять в куточку...

Хоча крутизна не заважає Шкіряному періодично поводитися як останньому бовдуру. Наприклад, коли він посипав свій слід термоядерною сумішшю з махорки, перця, товченого часнику та інших «інгредієнтів».

І навіть таке вправне зло – ніщо порівняно з піонерами і бравими міліціонерами.

Чого вартують кульбіти капітана Болдирева, коли він під час гонитви примудрився зробити над брудною дорогою потрійне сальто і приземлитися так, щоб на його сірому костюмі не було й брудної цяточки.

І не дарма бравий міліціонер стерігся бруду.

«Шкіряний випав з воза в калюжу й каменем пішов на дно.

Коричнева бульбашка виросла посередині калюжі й повільно лопнула, а коли Вася під’їхав, водна гладінь уже заспокоїлася. На поверхні не було навіть кіл. Вася заглушив мотор, зліз із мотоцикла, зігнувшись, заглянув на дно калюжі.

– Утопився! – крикнув він, безпомічно озираючись на капітана.

Раптом попереду й далі по дорозі, метрів за двадцять від Васі, з іншої калюжі зринула мокра кепка» (С.119).

Згодом сюрр набуває лиховісних форм:

«Зі свистом сокира розсікла повітря і відрубала мою голову. Голова покотилася по підлозі в мильний зал, але Моня спритно піймав її за вуха» (С.156).

Тільки не кажіть, що це була «оригінальна метафора»...

Чи коли «сизокрилі» голуби стають «шизокрилими»... Або коли всіх оселедців із червоними очима «розібрали», а в продажу залишилися тільки з блакитними. Навіть пояснюється:

«Якщо в оселедця червоне око, отже посолений як слід, а якщо голубе – пересолений» (С.172).

Де ви, шановні, риб із такими очима бачили?..

І тому зовсім не дивує думка, висловлена головним героєм:

«Я давно помітив, що люди стають трохи дурнішими до вечора» (С.180).

От і після цієї книги читачі запросто можуть подурнішати...

У творі багато сторінок, діалогів, та більшість із них цілком беззмістовна, працює на створення лише звичної радянському читачеві атмосфери.

Якщо ви хочете дізнатися, що таке «совок» у всій його красі, читайте цю книгу і насолоджуйтеся, що більше у ньому не живете. Це єдина позитивна емоція, яка виникла у мене під час читання цього твору.

І, хоч стріляйте, я не розумію, навіщо в нашій країні популяризувати продукт радянської пропаганди та ще й перекладати його українською мовою!

Висновок: Категорично не рекомендую читати цей твір ані дітям, ані дорослим.

Маргарита Крук

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.