Андрій Кокотюха «Страшні історії»

Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – пригодницький детектив
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре

Андрій Кокотюха. Страшні історії. – К.: Грані-Т, 2008. – 144 с.

До збірника «Страшні історії» увійшли дві повісті – «Страшні історії» і «Небезпечна спадщина».

«Гурт Тіни» виграв конкурс і тепер їде на всеукраїнське змагання шкільних музичних гуртів. Але в якості призу може взяти з собою ще двох школярів – своїх найпалкіших фанатів. Звісно, що такими є Максим і Денис. Але поки до поїздки дійде справа, а детективні пригоди ще ніхто не відміняв.

Денис бачить у сквері зарюмсану дівчинку, на яку ніхто не звертає уваги. Не могло серце чемпіона не розтанути від її гірких сліз, і хлопець поцікавився, що трапилось. Дівчинка розповіла, що у неї загубилося цуценя, а це, звісно, без перебільшення, велике горе.

Водночас Максим бачить серед рекламного мотлоху у газеті оголошень пропозицію знайти загублених цуциків і заради цікавості телефонує за вказаним номером, представляючись власником загубленого цуценяти. Виявляється, що пропонують свої послуги шахраї і злочинці, дорослі і досить небезпечні, бо собаки – це теж товар, хоча цей бізнес побудований на щирих почуттях і сльозах їхніх малолітніх власників.

Спочатку, щоб допомогти дівчинці, а тоді вже й з інших причин, хлопці втягуються у нову пригоду. Цинізм дорослих зашкалює, але відчуття власної правоти навряд допоможе, якщо не працюватимеш головою.

У цій частині Максим і Денис допомагають один одному, вони вже подружилися, а коли ситуація стає зовсім некерованою і спочатку Денис, а тоді і Максим потрапляють у полон до собачих шахраїв, які влаштували свій «притулок» для тварин, то не гребують і зверненням до дорослих. І це правильно.

І вже не так просто визначити, хто поганий, а хто став таким через те, що йому довелося пережити. Найкраще це, звісно, видно по тваринах, а не по людях. Ось як каже один зі злочинців про свою собачу зграю, і з ним важко не погодитися:

«– Хоча від цих тварюк усього можна чекати. Наприклад, кусне тебе одна – і матимеш уколи в живіт. А мені твої тато з мамою ще подякують гарненько за те, що їхнього надто цікавого синулю від злих собак урятував. Бо сам винен, грав в неналежному місці. Ні, юначе, таких собак, як тут живуть, люди ніколи не любили і не шукали. Ти бачиш справжніх бійців, хижаків. Захочу я – рота солдат від них тікатиме. Люди, хлопче, повинні платити і за любов до собак, і за нелюбов до них. Цих тварин теж хтось колись із дому вигнав» (С.64).

Хоча і Максим відповідає йому не менш жорстоко:

«– Тепер, виходить, інші повинні розплачуватися за чужі гріхи? – обережно поцікавився Максим. – А ви тут сховалися від життя, та ще й проголосили себе царем собачого царства, бо не можете нормально вжитися з людьми?» (С.65).

Хоча така зухвала поведінка, найімовірніше, спровокує неконтрольовану агресію, але у кмітливості хлопцю не відмовиш.

Побільше б таких діалогів далі у творі!

Настає літо, і разом з «Гуртом Тіни» Максим і Денис їдуть у Карпати на всеукраїнський фестиваль. Музика музикою, але Карпати головніші: хто потрапляє туди вперше, підпадає під чари цих неймовірних гір. І які ж гори без містичних історій?..

Через свою довірливість, а, може, доброту, Максим, Денис та Оксана поступаються своїми місцями в автобусі, який прямує до Коломиї, упевнені, що без солістки і фанів автобус нікуди не поїде. Але дітей на фестивалі стільки, що ці троє залишаються самі в горах і не знаходять кращого рішення, як вночі під зливою іти самим гірською дорогою. Треба ще додати, що в горах дуже погане покриття, телефон банально не ловить мережу, то повідомити про своє місцезнаходження фізично неможливо.

Це нерозумно, небезпечно, але уперті школярі, сварячись між собою, таки не залишаються на місці, де їх загубили.

Дорогою діти зустрічають машину, її водій представляється іноземцем на ім’я Зорян Бачинський, який приїхав в Україну з Канади у справах свого спадку.

Перед друзями постає вибір: сісти в машину до незнайомця чи продовжувати мокнути під дощем. Обидва варіанти неприємні і потенційно небезпечні, і дуже добре, що Зорян не виявився якимось збоченцем чи бандитом.

Так Максим, Денис та Оксана дізнаються про таємничу мольфарську хату, де Зорян хоче провести ніч і довести, що ніякої нечистої сили немає. Але під час грози хтось виє серед ночі, стукає у вікна, намагається проламати підлогу і шкрябає двері. Опинись Зорян сам у тій хаті, точно налякався б, а так у нього є свідки, які дуже скептично ставляться до всіх проявів надприродного.

«Гори – це місце, де темні і світлі сили постійно між собою змагаються» (С.86).

Проте, як і в серці людини. Але відчути це в повній мірі можливо лише, якщо відірвався від цивілізації. І навряд варто радити повторювати пригоди юних друзів.

Висновок: Розширюється географія пригод, але вони так само цікаві, хоча часом, як на мене, трошечки неправдоподібні.

Яна Стогова

Інші думки про книгу:

Дмитро Княжич "Я довіку залишуся teen’ом…" (фрагмент) - http://litakcent.com/2009/05/29/ja-doviku-zalyshusja-teenom%E2%80%A6/